Author Archives: admin

Слово про Гната Михайличенка

1006_Mykhailychenko
Знайомство з життям і творчістю нашого талановитого земляка Гната Михайличенка «Краснопілля Інфо» починає статтею літературознавця з Тернополя Інни Приходько, яка побачила світ у харківському журналі «Березіль» (колишній «Прапор») у 1992 році. Це була одна з перших літературних розвідок про Гната Михайличенка в часи українського відродження другої половини 80 – початку 90-х років минулого століття. При читанні статті просимо врахувати час її написання, окремі її положення можуть здатися чи виявитися «застарілими», тобто такими, що відповідали обставинам 20-річної давнини. Втім, таких тез буде небагато, за час, що минув,  з’явилося не так і багато нових розвідок про Гната Михайличенка. Та й стан вивчення його творчості, а особливо популяризації, теж бажає бути кращим…

Інна Приходько

СЛОВО З-МІЖ РЯДКІВ СМЕРТНОГО ПРИСУДУ

І пошана до прекрасного тебе зупинить
по дорозі до злочинства.
Г. Михайличенко. Кольорові аркушики.

Гнат Михайличенко, сторіччя його народження… Трагічна і загадкова постать у нашій літературі. Трагічна, бо загинув не повних двадцяти семи років, знищений денікінцями у Києві 1919 року. Трагічна, бо був викреслений з історії літератури та з пам’яті декількох поколінь і став просто невідомим, для неширокого ж кола фахівців-філологів — обвішаним стереотипними ярличками: «символіст-занепадник», «хворобливий песиміст», що дав «ніцшеанський тип червоної надлюдини», «боротьбіст-націоналіст» і т. п. А загадкова — з багатьох поглядів. Народився у Миропіллі (нині Сумщина, тоді — Курщина) у вересні 1892 р., вчився, звичайно ж, у неукраїнських навчальних закладах, а от із юних літ була в нього така висока національна свідомість, що дай боже багатьом нашим сучасникам у кінці XX століття! І звідки у нього, вже з перших літературних спроб, така багата українська мова? Отже, це перша «загадка»: у зросійщеному краї — таке живе, таке яскраве українство! Далі будуть загадки біографічного плану, тобто непрояснені моменти життя аж до нез’ясованих обставин загибелі. І будуть загадки художньо-мистецькі, хоч би той же «Блакитний роман». Безнадійна справа братися доконечно розгадувати таємниці таланту і цього небуденного, дивовижного життя, але погляньмо і подивуймося, який щедрий на оригінальних митців український народ. І задумаймося над тим, що народ наш таки незнищенний, як Фенікс. Continue reading

Михайло Ковенко – організатор Вільного козацтва

1002_Kovenko1Ковенко Михайло (в центрі), кадр із кінохроніки 1917 року (ЦДАКФАУ)

В 1917 році Київ, як і раніше, був ворожим до української ідеї. Свідомі українці становили у ньому разючу меншість, тож і рахуватися з ними російсько-єврейська більшість не збиралася. І все ж саме в Києві інженер-винахідник Михайло Ковенко сформував курені Вільного козацтва, які стали опорою Центральної Ради.

1917 року Вільне козацтво творилося в багатьох українських губерніях. Але формувати сотні, курені та полки в сільській місцевості, де буяла розбурхана українська стихія, не так вже і важко. Адже козацька ідея тут ніколи не вмирала. Насамперед завдяки дідам, які переказували дітям захоплюючі історії про лицарів-запорожців та їхню подиву гідну боротьбу з татарами і турками. А ще завдяки книгам Андріана Кащенка про козаччину.

У Києві ж 1917 року почути українське слово було в дивовижу. Воно звучало лише на околицях міста, базарах та на заводах, де працювали вчорашні селяни. Саме з робітничої молоді заводів Гретера, “Арсеналу” та залізничників і творив інженер-винахідник Ковенко козацькі сотні. “Курінь вільних козаків, сформований інженером Ковенком у Київі, – писав історик Дмитро Дорошенко, – був одинокою збройною силою, яка виступила в оборону Центральної Ради в перший момент большевицького повстання 15 січня 1918 р. в Київі”. А сам Ковенко в ті дні “виявився по суті єдиним захисником Києва від більшовиків”.
1003_Kovenko2_Doroshenko
Цікава людина був цей Ковенко, – продовжував Д. Дорошенко. – Інженер із фаху і дуже талановитий винахідник, він являв із себе типового представника революційної доби, в якому особиста відвага й рішучість змішувались із певним авантюризмом і неперебірливістю в засобах…”
Continue reading

Михайло Микитович Ковенко – організатор та отаман Вільного козацтва Києва

1002_Kovenko1
Ковенко Михайло (в центрі), кадр із кінохроніки 1917 року (ЦДАКФАУ)*

Особливий комендант (про діяча Української революції Михайла Ковенка)

Краснопілля.Інфо пропонує розповідь про Михайла Микитовича Ковенка, – нашого земляка, інженера-винахідника, палкого патріота рідної землі, знаного діяча Української революції (член Центральної Ради, організатор та отаман Вільного козацтва Києва).

За часів незалежності одним з перших, хто дослідив життєвий шлях цієї видатної людини, став сумський історик Геннадій Іванущенко. Пропонована стаття – це наукова розвідка історика, яка була опублікована на «Сумському історичному порталі» у 2011 році – до 123-ї річниці з дня народження Михайла Ковенка:
http://history.sumynews.com/xx/1918-1920-velika-vitchiznyana-vijna-ukrajinskogo-narodu/item/63-osoblyvyi-komendant-do-123-i-richnytsi-z-dnia-narodzhennia-mykhaila-kovenka.html
Особливий комендант

Він увірвався в Українську революцію яскравою, загадковою постаттю так само несподівано, як і зник. Принаймні, про це говорять відомі на даний час історичні джерела. На відміну від багатьох сучасників, які, вже перебуваючи на високих посадах, продовжували ідеологічні шукання та постійно, безперервно, а деякі й безнадійно «еволюціонували», він, здавалося, не мав такої потреби, адже, надзвичайно органічно поєднаний з народною стихією, ніколи не був «кабінетним» політиком.

Саме відчуття тієї стихії й давало йому право виконувати найскладніші доручення, брати на себе всю відповідальність у найризикованіших ситуаціях. Як потім з’ясовувалося, саме його інтуїція та рішучість не раз рятували українську справу.

Життя героїв часто повито таємницею. Це в повній мірі стосується і Михайла Ковенка. У біографіях про його місце народження зазначалося с. Грязне Охтирського повіту. І лише ознайомлення з особовою справою М.Ковенка у фондах Центрального державного архіву вищих органів влади та управління (далі ЦДАВОВУ) дало можливість зробити деяке уточнення, адже виписка з метрики, видана його батькові, точно повторювала відому дату, проте  місце народження вказувалось інше[1]. Continue reading

НЕВІДОМІ ТВОРЦІ

1002_Hrab_art_1

Павло Грабовський. 1888 р.
(фото із зібрання Музею «Каторга и Ссылка» (Ленінград, 1926-1935 рр.))

Павло Грабовський

НЕВІДОМІ ТВОРЦІ

Історія кожної літератури являється покажчиком творчості виголошеної і не може бути іншої; коли ми що знаємо про словесність усну, то лиш наскільки вона стала здобутком книжним,— не більше. Отже, є твори, а переважно у нас, на Україні, ні історикам літератури, ні громаді читачів невідомі, як рівно і самі творці. З усіх верств нашої зубоженої суспільності виринають якимсь характерським побутом оті творці бідолашні, виринають часто без найменшого стороннього впливу чи приводу, спонукані єдино потребою власного одареного духа; гірка доля звичайно подибує їх в житті: вони гинуть, за небагацькими випадками, у поглинаючій прірві безвідрадних обставин, не мавши куди ткнутись, не потрапивши на щасливий шлях природного призначення. В подаваній замітці маю спогадати дещо про таких творців з власного досвіду, уривочні спогади мої викличуть, може, з боку читачів оповідання більш докладні та цікавіші.

Перший, про кого я хочу зняти мову, був селянином Охтирського повіту, Харківської губернії,— чоловік вельми химерної вдачі: до праці не дуже-то беркий, по господарству не кукібний[1], все, було, сновигає, мов який благий марівник, та про віщось думає — бог його святий знає й про що. Устряне до роботи: де б там косою до гурту гнати чи помахувать до ладу ціпком, нікого не забаряючи,— він тобі саме під гарячу руч і втне: «А тривайте, хлопці, що я згадав…» — ціп йому виприсне з рук, очі затопить куди набік і таке втне, що всі за животи хапаються,— шкода чисто. Мав жінку й дітей, а вдачі все якось не кидався. Отож його обрали громадським старостою.

Continue reading

КОРОТЕНЬКІ ВІСТКИ З СИБІРІ

1002_Hrab_Sybir_1

Павло Грабовський

КОРОТЕНЬКІ ВІСТКИ З СИБІРІ
(Кореспонденція)

З творів благородного містера Кеннана і деяких інших вісток громада читачів європейських знакома уже трохи з життям та обставинами соціалістів-зісланців, чи, як каже уряд, — «государственных ссыльных», в Сибірі. Ми не будемо чіпати ні того життя, ні тих обставин взагалі. Досить лишень поглянути на землеписну карту та одшукати такі пункти, як-от Верхоянськ, Середній Колимськ або Сахалін, щоб і без опису збагнути, що заслання у ті країни — не великий смак.
1002_Hrab_Sybir_2Але, крім умовин щиро-урядових, зісланець не забезпечений навіть і від розбишацького нападу міських хижаків, як те не раз уже бувало. 16-го августа минулого 1891 року в Батуруському улусі, за 200 верст від Якутська, убито зісланця, робучого-ткача, Петра Олексієва. Це той самий Петро Олексіїв (Петр Алексеев), що судився в московському процесі 50-и соціалістів-пропагандистів і сказав свою знамениту річ, за котру одержав славу видатного красномовця і пішов на 10 років каторжних робіт. Continue reading

ЛИСТУВАННЯ ІВАНА МІРНОГО З ОЛЕКСАНДРОМ ОЛЕСЕМ

1002_Mirny

ЛИСТУВАННЯ ІВАНА МІРНОГО З ОЛЕКСАНДРОМ ОЛЕСЕМ

Вперше публікуються листи громадсько-політичного діяча І.Мірного до поета О. Олеся.

Цього року (стаття вийшла 2008 року – Краснопілля.Інфо) виповнюється 130 років від дня народження відомого українського поета, уродженця м.Білопілля (нині – Сумської області) Олександра Олеся (Олександра Івановича Кандиби). У 1919 р. він виїхав до Угорщини, потім – Австрії, а 1923 р. переїхав до Чехо-Словацької Республіки, де і закінчився його життєвий шлях.

1002_Mirny_OlesВ еміграції поет підтримував зв’язки зі своїми земляками та тими, хто жив на Сумщині у різний час – Павлом Зайцевим, Іваном Кобизським, Костем Мацієвичем, Іваном Трубою, Василем Филоновичем та інш. З-поміж друзів і колег Олександра Олеся поважне місце належить його земляку, журналісту, юристу, викладачу Івану Івановичу Мірному. Вони більше 20 років підтримували дружні стосунки і співпрацювали у громадських організаціях, дружили сім’ями.

І.І.Мірний належав до кола активних діячів національно-визвольного руху початку ХХ ст., Української революції 1917-1921 рр. та української еміграції міжвоєнного періоду. Проте у радянські часи на батьківщині ім’я друга і колеги Олександра Олеся було майже невідомим. Лише завдяки перевиданню в Україні Енциклопедії Українознавства[1] та появі наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. енциклопедично-довідкових видань[2] можна було ознайомитися з його короткою біографією. При цьому зазначалося, що він народився на Харківщині. У 1937 р. на сторінках паризького “Тризуба” був опублікований некролог, в якому вказувалося, що місцем народження І.І.Мірного було одне із сіл Сумського повіту тогочасної Харківської губернії.
Continue reading

Професор Іваницький Борис Георгійович

OLYMPUS DIGITAL CAMERAПрофесор Іваницький Борис Георгійович

Ще з незапам’ятних часів людина обирала собі нове місце проживання за двома ознаками – наявності поблизу річки і щоб поруч зеленів великий ліс. Річка потрібна для рибальства, як транспортна артерія, на її берегових луках випасають домашніх тварин та птицю. А без лісу не обійтися, бо він дає дрова, будівельний матеріал, мисливство. В решті решт – сховатися від ворога добряче тільки в лісі й можна. А ще ліс – це куточок незайманої природи, де людина відпочиває душею, замислюючись над плином часу та сенсом життя…

Борис Георгійович Іваницький народився 8-го березня 1878-го року в сім’ї губернського секретаря слободи Самотоївка Краснопільської волості Охтирського повіту Харківської губернії. Його батько, Георгій Федорович, був за фахом агрономом; мати, Людмила Нарцизівна Ковальська – українізована полька з Полтавщини; дід – малопомісний самотоївський поміщик, невеликий маєток якого знаходився на Западні, – колишній офіцер митної служби на австрійському кордоні. Мій прадід був у цього пана робітником. Залишилися спогади, що Іваницький дуже полюбляв котів, які навіть обідати заплигували до пана на стіл і їли одну з ним їжу. У 20-х роках ХХ-го століття маєток перейшов до ще одного його робітника – Серьги Сергія Пилиповича, який став знатним куркулем. У 30-ті роки, після розкуркулення та голодомору, будинок перетворився на патронат, де утримувались діти-сироти. Зараз у Самотоївці на цьому місці пустка. Continue reading

АПОСТОЛ УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА

0924_MoschenkoАПОСТОЛ УКРАЇНСЬКОГО МИСТЕЦТВА

Так можна назвати професора Костя Васильовича Мощенка, чільного мистецтвознавця і музеолога, архітектора та художника, відомого у свій час, але призабутого діяча у галузі українського народного мистецтва, сподвижника академіка Миколи Біляшівського та професора Василя Кричевського.

Кость Васильович Мощенко народився 19 травня 1876 року в Сумах*. Його батько був урядовцем, служив начальником міської пошти. Мати – донька священика з роду Мировицьких. Обоє були людьми високо інтелігентними. В родині панувала щира українська атмосфера, сповнена любові до рідної культури та свого народу. Цю інтелігентність та любов до всього українського батьки прищепили своєму синову, подбали про його вищу освіту.

* Згідно з даними Національного архіву Республіки Татарстан (м.Казань, Росія) народився у містечку Миропіллі Курської губернії (нині с.Миропілля, Краснопільського району, Сумської області України). Підстава: фонд 564, опис 1, справа 109 аркуш 16
Continue reading

Мірний Іван Іванович. Державний секретар УНР

Мірний Іван Іванович. Державний секретар УНР

Безумовно, історія будь-якого населеного пункту не буде повноцінною без біографій людей, які своєю діяльністю прославили його на весь світ. Зазвичай, мова ведеться про відомих письменників, Героїв Радянського Союзу, працівників-«ударників» соціалістичної доби. Та в нашій історії були й часи, самі відомості про які свідомо «опускалися» тодішньою політикою. Довгий час навряд чи хто з самотоївців міг би похвалитися, що йому відомо хоча б про саме існування Івана Івановича Мірного, який належав до кола активних діячів національно-визвольного руху початку XX-го століття, Української революції 1917-1921-х років та української еміграції міжвоєнного періоду. У радянські часи, завдяки потугам комуністичної ідеології, його ім’я було намірено забуто. Перша сучасна згадка про Мірного з’явилась на початку XXI-го століття у перевиданій Енциклопедії Українознавства. Відзначалося, що на сторінках паризького «Тризуба» у 1937-му році публікувався некролог, в якому, зокрема, вказувалося, що місцем народження І.І.Мірного є «одне з сіл Сумського повіту Харківської губернії». Завдяки ж новим, сучасним дослідженням ми тепер знаємо, де його справжня, достовірна батьківщина.

0923_Mirny_Ivan_1
Іван Іванович Мірний. Фото початку 30-х років.

Мірний Іван Іванович народився 30-го серпня 1872-го року в слободі Самотоївка Краснопільської волості Охтирського повіту Харківської губернії. Вищу освіту Іван Іванович здобув у Петербурзькому університеті, закінчивши 1898-го року юридичний факультет. Спочатку працював у місцевих установах Міністерства фінансів – податковим інспектором в Умані, очолив у 1910-му році відділ Київської фінансової палати.  Був членом українських студентських, громадських і політичних організацій у Києві – товариство «Просвіта», Український клуб, осередок Товариства українських поступовців. Під час Першої світової війни брав участь в акціях «Общества помощи населению Юга России, пострадавшему от военных действий», допомагав біженцям з Галичини, був співробітником Комітету Південно-Західного фронту Всеросійського союзу міст. Належав до Української радикально-демократичної партії, яка згодом була перейменована на Українську партію соціалістів-федералістів. У квітні 1917-го року Всеукраїнським національним конгресом був обраний до Української Центральної Ради від просвітницьких організацій міста Києва. Continue reading

Дещо до свідомості громадської (ІІ)

0922_Hrabosky_2_1Павло Грабовський
Дещо до свідомості громадської (ІІ)
(Закінчення. Початок див. https://krasnopillia.info/2014/09/22/descho-do-svidomosti-hromadskoji-i/)

Сибірські часописі подають безліч звісток про те, як міські жмикрути та дурисвіти гріють руки коло переселенців; мов чорна прожерлива галич на падлючину, так вони накидуються на ті беззахисні жертви. «Все продається переселенцям втроє дорожче,— каже кореспондент «Вост. обозр.» (н-р 92), — і все — найпоганіше». В Томську проявилася навіть окрема галузь виробництва, призначеного спеціально для переселенців, — вози, посуда, збруя тощо… а також окремий «переселенський торг», вражаючий своїми «безсоромними» цінами. Кінь, що коштує 10 карбованців, ходить по 50 і більш; інші предмети не менш дорогі; з цього погляду панує мовчазна змова межи дурисвітами, і один не перебаранчає другому — «ошукувати хохла». Чимало зайвих грошей лишають переселенці в Томську; а коні, що купують,— самісінький брак, дохнуть дорогою і не здужають везти. По селах ще гірш.
Continue reading