Tag Archives: Краснопілля

Українські боги Олімпу: кумир Шварценеггера

150818_L_Zhabotynskyi1
Важкоатлет Леонід Жаботинський п’ять років носив титул найсильнішої людини планети

На церемонії закриття Олімпіади 1964 року в Токіо прапор СРСР ніс новий олімпійський чемпіон з важкої атлетики Леонід Жаботинський. Згідно з правилами, проходячи мимо ложі імператора Японії Хірохіто, прапороносець повинен був злегка нахилити прапор на знак пошани. Але радянський богатир, який ніс важкий прапор однією витягнутою рукою, цього не зробив. Таку поведінку розцінили, як виклик, і після повернення додому Леонід не отримав ордена, яким нагородили його товаришів чемпіонів.

З легкої атлетики у важку

Леонід Іванович Жаботинський народився 28 січня 1938 року в селі Успенка Краснопільського району на Сумщині. У 1941 році сім’я Жаботинських перебралася до Харкова, де і почалася кар’єра майбутнього чемпіона.

Любов до спорту Льоні прищепив батько, котрий і сам був завзятим спортсменом-аматором. Він неодноразово говорив Леонідові: «Замість того щоб вештатися без діла та по двору бігати, займався б краще спортом, ходив би на стадіон». Льоня послухався і пішов на легку атлетику – метання диска і штовхання ядра. Після восьмого класу він почав працювати на Харківському тракторному заводі й навчатися токарній справі. Майстер, у якого вчився Жаботинський, був громадським тренером з боксу, і Льоня, не кидаючи легкої атлетики, почав займатися і боксом.
Continue reading

На вершині Олімпу

150818_1_L_Zhabotynskyi1
Темна ніч. Спить Успенка. Тільки два хлопчики, схилившись над столом, під керосиновою лампою захоплено читають «Тараса Бульбу».

Такими словами розпочинає свою книгу «На вершині Олімпу» наш земляк, уродженець с. Успенка (тепер північно-східна околиця Краснопілля), Леонід Іванович Жаботинський.

28 січня цього року вся спортивна громадськість України і світу вшанували Леоніда Івановича з ювілеєм – 75-річчям з дня народження. Його спортивні здобутки  протягом багатьох років дивували, без перебільшення, всіх людей планети. Неодноразовий переможець внутрішніх чемпіонатів Радянського Союзу, багато разів здобував чемпіонство на змаганнях важкоатлетів у суперважкій вазі Європи і світу. Але основні досягнення Леоніда Івановича – це перемога на Олімпійських іграх 1964 р. в Токіо і 1968 р. в Мехіко. Дві золоті олімпійські медалі – це незгасима пам’ять про молоді роки, славу, спортивне довголіття. Десятки змагань – і майже на кожному встановлення нових світових чи олімпійських рекордів. Овації, оплески, здавалося, піднімали дахи залів, де проходили змагання за участю нашого славетного богатиря.
Continue reading

Краснопіллю – 375! (фоторепортаж)

150814_Krasnopillia-375_day018 серпня вперше за майже десять років саме в Краснопіллі, а не у Миропіллі, як було раніше, на стадіоні «Колос» за ініціативи районної влади при активній підтримці сільських територіальних громад, трудових колективів, обласних депутатів, спонсорів і благодійників відбулося великомасштабне і велелюдне свято – День Краснопільського району, приурочене 72-й річниці визволення Краснопілля від німецьких загарбників, 375-річчю заснування селища та 92-річчю Краснопільщини.

Ще тільки серпневе сонце почало кидати на землю своє ласкаве проміння, як на території стадіону «Колос» почали розгортати свої стилізовані садиби сільські і селищні ради, а сільгосппідприємства, заклади торгівлі райспоживспілки, приватні підприємці району, області, прибулі на свято з інших куточків України – власні торгові точки. Апетитно запахло шашликами, ковбасою, кондитерськими виробами, свіжим хлібом. Continue reading

Поклик рідної землі

150717_A_Yaroshenko1s
Життєві дороги покликали його свого часу до Сибіру – романтика, молодечий запал зіграли тоді вирішальну роль у становленні нашого земляка, випускника Краснопільської середньої школи Анатолія Ярошенка. Коли закінчував Охтирське училище зв’язку, їх групу запросили радіофікувати і телефонізувати сільську місцевість Красноярського краю. Працював нарівні з усіма, а згодом рідні дізналися, що він уже студент сільськогосподарського інституту.

Отримавши фах інженера-механіка, залишився у Канському районі на все життя. Довірили роботу за фахом, потім керував виробничим підрозділом – до виконання службових обов’язків ставився з душею, отож молодого спеціаліста помітили, відзначили творчий підхід і вже невдовзі Анатолія Івановича призначають директором новоствореного радгоспу у с. Велика Уря. Саме на цій посаді (а директором А.Ярошенко трудився більше 20 років) зарекомендував себе сучасним керівником, умілим господарником, таким, що для нього не було перепон для вирішення тієї чи іншої проблеми.
150717_A_Yaroshenko_pict
Радгосп за короткий строк вийшов на рівень передових у Сибіру, а це завдяки тому, що рослинницька і тваринницька галузі розвивалися інтенсивними методами, велика увага приділялася створенню для робітників належних соціально-побутових умов. За роки роботи нашого земляка тут побудовано сто двоквартирних будинків, Палац культури, музична школа, дитсадок, картинна галерея, торговельний центр, майстерні та інші об’єкти. Про А.Ярошенка схвально відгукувалися місцева і центральна преса. Керівника нагородили орденами Знак Пошани, Трудового Червоного Прапора, медалями, йому пропонували нові посади, але він не полишив радгоспу. Це було його дітище, він до нього прикипів, зійшовся з сільчанами.
150717_A_Yaroshenko_sing
А ще Анатолій Іванович причарував людей своїм співом. Він майстерно виконував пісні різного плану, його голосом заслуховувалися на концертах, які відбувалися на сценах різного рівня.

Розкрилася тут і ще одна грань таланту А.Ярошенка – він у селі організував самодіяльний хор, який згодом став народним, а Анатолій солістом, першою скрипкою. Його помітили не лише у регіоні, а й у Москві, розпочали запрошувати виступати перед вишуканою аудиторією. Та хіба ж не замилуєшся, коли він виконував на високому рівні “Когда я на почте служил ямщиком”, “Вот мчится тройка почтовая” та чи не найвіртуозніше співав ті, що супроводжували його з дитинства – українські народні пісні “Дивлюсь я на небо”, “Казав мені батько”, “Їхав козак за Дунай”.
Continue reading

За покликом серця

150711_M_Myhal1
Микола Мигаль
провідний науковець Інституту луб’яних культур, доктор сільськогосподарських наук, уродженець Краснопілля

Микола Дмитрович Мигаль народився 24 травня 1931 року у Краснопіллі. Дитинство та юнацькі роки його щасливими не назвеш, адже довелося пережити і голодомор, і воєнне лихоліття. Після закінчення школи навчався на агрономічному факультеті сільськогосподарського інституту ім. В. В. Докучаєва. Отримавши диплом вченого-агронома у 1956 році займав різні посади: завагрохімлабораторією Липоводолинського району, агролісомеліоратора племзаводу «Мирний» на Чернігівщині, літпрацівника відділу сільського господарства місцевих газет на Сумщині.

1963 рік став для Миколи Дмитровича дійсно доленосним, він вступає до аспірантури ВНДІ луб’яних культур. Його наукова діяльність розпочалася під керівництвом непересічної особистості – професора Ганни Йосипівни Аринштейн, з досліджень статевого поліморфізму конопель.
150711_M_Myhal2
Питання генетики конопель, які набули на той момент особливої актуальності, повністю захопили молодого науковця. Генетичні розробки і стали основним вектором наукової діяльності вченого. Він, зокрема, разом з О. Г. Ждановим, взяв активну участь у створенні в стінах Лубінституту 1966 року лабораторії генетики і цитології.
Continue reading

Леонід Дмитрович Дідоренко – фронтовик, правоохоронець, краєзнавець

150602_L_Didorenko1
Леонід Дмитрович і не відчув, як у вікно його світлиці постукала золота осінь, почала розмальовувати різнобарвними пастелями навколишній простір, стала настійливо заглядатися вечірньої пори на поодинокі зорі, що з висоти бліднувато осявають засинаючу землю. І від того щемно й бентежно на душі ветерана. А вона, ця осінь, у його житті вже 85-а, ювілейна, і, звісно, підводить підсумки пройдених життєвих доріг. Чесно складено екзамен на вірність Вітчизні, коли його юнацьке серце покликало захищати країну від ворога, мужньо стояв на герць із тими, хто порушував правопорядок, а вийшовши на заслужений відпочинок, також не сидить без діла – до останку віддає себе улюбленому краєзнавству, вивченню історії рідного краю.

Сивими голубами зринають у пам’яті роки, що вели споришевими стежинами до батьківської вишні, до криниці, біля якої такої пори звисали кетяги червоної калини. А ще тоді снувало павутиння бабиного літа, з нього ткалися вітрила, під якими можна дістатися до омріяного. Хоча родина правоохоронця з Михайлівки Дмитра Тимофійовича Дідоренка на засиджувалася на одному місці – цього вимагала міліцейська служба – Леонід швидко встигав освоюватися у новій школі, заприятелювати з сільськими однолітками.
Continue reading

ВІН УСІМ ЇМ БУВ БАТЬКОМ…

150518_O_Hadiatskyi_1
Олександр Васильович постояв ще мить біля криниці і попрямував подвір’ям училища до свого будинку… Дрімає під місяцем навчальне містечко. Два п’ятиповерхових учнівських гуртожитки, двоповерховий навчальний корпус із 40 класами-кабінетами, лабораторіями, клубом, спортзалом, майстерні, гаражі, де стоїть понад сто тракторів, екскаваторів, трактородром і автодром.

Виросло профтехучилище. Вже кілька років воно діє як середнє професійно-технічне. Йому присвоєно звання «Краще профтехучилище системи Міністерства меліорації і водного господарства СРСР».

Росло училище, ріс з ним і Олександр Васильович Гадяцький, педагог, інженер-механік, меліоратор, директор Лебединського середнього меліоративного профтехучилища, Герой Соціалістичної праці. Ні, це училище для нього – не тільки навчальний заклад. Бувало, втомлений, повернеться директор чи з відрядження, чи з навчального поля, прийде ось сюди, на подвір’я профтехучилища, пройдеться поміж соснами, постоїть біля криниці, згадає своє дитинство, юність, вкотре окине оком училище, яке для нього не лише навчальний заклад. Це його життя.
Continue reading

Герой Радянського Союзу Калінін Олексій Миколайович

150430_1_O_Kalinin1
Все більше й більше років віддаляє нас від закінчення останньої війни, яка прокотилася нашою місцевістю. Все менше залишається її ветеранів та очевидців, все важче краєзнавцю-аматору зібрати матеріали щодо окремих подій, пов’язаних з тими історичними часами. І тим важливіше зараз задокументувати свідчення старожилів, оцифрувати старі світлини, з розрізнених фактів вибудувати чітку картину боїв за свою малу батьківщину. Цей нарис буде присвячено висвітленню подвига Олексія Калініна, здійсненого при визволенні Самотоївки, в якому я намагатимусь подати матеріал, маловідомий пересічному читачеві.

Олексій Миколайович Калінін народився 1-го жовтня 1922-го року в селі Коса-Ешем Пермської області Російської Федерації в селянській сім’ї. В недалекому часі після народження сина родина перебирається до села Новозиряново на Алтаї. Рідна мати Олексія помирає, коли тому виповнилося три роки. Батько оженився на жінці, якій до чужого сина було байдуже. Розлучившись і з нею, знаходить собі ще одну дружину. Та ця жінка стала відноситись до малого ще гірше, навіть поставила вимогу перед батьком – або вона, або син. Батько вибрав нову пасію, а син залишився жити з першою мачухою. Коли ж виповнилось 12 років, то й зовсім осиротів, бо помер і батько. Так, ще зовсім малим, Олексій зазнав немало лиха – і холод, і голод, і повна байдужість – мачуха часто навіть зовсім виганяла його з дому. Все ж, світ не без добрих людей – один з товаришів хлопця привів його до своєї хати, розповів матері про злиденне життя свого товариша. Ганна Степанівна Дев’яткіна, не зважаючи на те, що сама виховувала чотирьох дітей, залишила хлопця жити. Споряджала його до школи, щоб хоча б початкова освіта була, та він відмовився, з малих літ подався пасти телят. Особливо ж йому добре вдавалося доглядати за кіньми, дорослі скоро це примітили й довірили йому їх цілий табун, а всі хлопці цьому заздрили. Високий, русявий, кремезний парубок тримався в стороні від інших, для молодших був за старшого брата, першим зі школярів записався до гуртка “Ворошиловский стрелок” і навчився стріляти дуже влучно. Працював у радгоспі, та раптом – війна…
Continue reading

І тоді старший сержант кинувся вперед і закрив амбразуру дзота своїм тілом…

150430_O_Kalinin1
Калінін Олексій Миколайович
01.10.1922 – 09.08.1943
Герой Радянського Союзу

Калінін Олексій Миколайович – помічник командира взводу 2-го батальйону 764-го стрілецького полку 232-ї стрілецької дивізії 38-ї армії Воронезького фронту, старший сержант.

Народився 1 жовтня 1922 року в селі Коса Ешем нині Кочевського району Пермської області в селянській родині. Росіянин. Жив і навчався в селі Новозиряново нині Заринського району Алтайського краю. Рано залишившись без батьків, виховувався в сім’ї товариша. Освіта початкова. Працював у колгоспі.

У Червоній Армії з 1941 року. Учасник Великої Вітчизняної війни з липня 1941 року. Закінчив школу молодших командирів. Воював на Воронезькому фронті. Брав участь у Курській битві.

Помічник командира взводу 2-го батальйону 764-го стрілецького полку (232-а стрілецька дивізія, 38-а армія, Воронезький фронт) комсомолець старший сержант Олексій Калінін 9 серпня 1943 року в бою при прориві ворожої оборони в районі хутора Вовківка (нині в межах селища міського типу Краснопілля) Сумської області України здійснив безприкладний подвиг.
Continue reading

І ЗНОВУ БУЛИ БОЇ…

150401_M_Kuroedov
Біографія Миколи Івановича Куроєдова почалася в мальовничому, закинутому серед лісів і пагорбів селі з поетичною назвою Ясенок. Народився він 14 квітня 1919 року в родині селянина-бідняка. Батьки його працювали на поміщика і куркулів. Змалку хлопець тягнувся до знань: спочатку навчався в місцевій початковій школі, а в 1935 році почав навчатися у восьмому класі Краснопільської середньої школи.

Коли юнакові виповнилося дев’ятнадцять, перед ним відкрилися широкі дороги на землі. Та він, заздрячи птахам, мріяв про польоти в безмежних просторах повітряного океану. Тож, образно висловлюючись, Микола Куроєдов почував себе «на сьомому небі», коли в листопаді 1938 року його було прийнято курсантом Харківського авіаційного училища штурманів. І не помітив, як настав 1940 рік, і навчання закінчилося. Перед ним постала реальна можливість літати в бездонній блакиті неба. Це радісно хвилювало і трохи турбувало: як воно буде? Чи справиться він з отими підхмарними польотами, коли пташині зграї здаються під тобою маленькими пір’їнками, або краплинами дрібно порваного й пущеного за вітром паперу.
Continue reading