Ми – діти твої, Україно!
Під таким девізом пройшов благодійний захід у Краснопільському ДНЗ №1 «Малятко». Цей захід зібрав десятки батьків, гостей, дітей на слово щире, на бесіду мудру, на пісню дзвінку, запальний танок, щирий український гумор.
Патріотичний концерт співпав з Днем вшанування героїв Небесної Сотні, які загинули під час Революції гідності. Зібрані кошти підуть на підтримку воїнам-землякам.
17 лютого 2016 року відбувся районний етап Всеукраїнського фестивалю дитячої та юнацької творчості «Чисті роси». 130 учасників 12 навчальних закладів району, в актовій залі Краснопільського районного ЦДЮТ змагалися у номінації «Художнє виконавство» конкурсу вокальних колективів «Співограй».
Співоче свято у кращих традиціях української, сучасної пісні розкрило творчий потенціал юних вокалістів Краснопільщини.
У Краснопільському центрі дитячої та юнацької творчості вже стало доброю традицією серед вихованців закладу інтелектуально змагатися між собою. От і знову гуртківцям середньої та старшої вікової категорії була надана саме така можливість – взяти участь у конкурсно-пізнавальній програмі «Ерудит».
Основною метою даної програми було прищеплення любові до збільшення та розширення знань з різних галузей, добре відомих вихованцям (адже «ерудит» – це людина, що володіє різнобічними знаннями), виховання колективної, дружньої згуртованості та підтримки один одного, патріотизму, а також духу суперництва та кмітливості.
Continue reading
Як досягти того, щоб кожна дитина, незалежно від її розвитку, характеру, мови, пам’яті, змогла розкритися, самореалізуватися. А це можливо лише тоді, коли вчитель творчо підходить до навчально-виховного процесу, вміє створити всі умови для саморозвитку кожного учня. Такою людиною у Славгородській ЗОШ І-ІІІ ст. є вчитель образотворчого мистецтва Павлюченко Наталія Євгенівна, яка зі своїми організаторськими здібностями, ентузіазмом, творчістю завжди вміє знайти спільну мову з дітьми.
У 2000 році вона створила ляльковий театр «Буратіно». З 2013 року колектив стає гуртком Краснопільського районного Центру дитячої та юнацької творчості, який працює на базі Славгородської ЗОШ І-ІІІ ст. І ось уже 15 років вихованці гуртка дарують радість глядачам своїми виступами.
– Мої маленькі актори дуже полюбили театр. Хочеться, щоб дитячі таланти не загубились, бо ляльковий театр – це чарівне вікно, крізь яке учні бачать, як бореться добро зі злом, як перемагає правда, яку відповідальність несе людина перед світом, – говорить Наталія Євгеніївна.
Continue reading
Днями у районному Палаці культури відбувся творчий звіт аматорських колективів Краснопільського району, заключний концерт обласного культурно-мистецького фестивалю «Тобі, єдина Україно, натхнення, творчість і любов!», присвячений 25-й річниці Незалежності України. Мета його проведення – пропаганда та розвиток національної культури, виховання почуття любові до рідної землі, подальший розвиток народної творчості, збереження та розвиток традиційного народного мистецтва, залучення широкої громадськості до діяльності творчих аматорських колективів.
У фойє на І поверсі була розміщена фотовиставка «Пісенний віночок Краснопільщини» та грав народний аматорський духовий оркестр РПК, а на другому поверсі поціновувачі декоративно-ужиткового мистецтва мали змогу ознайомитися з виставкою народних умільців Краснопільщини та полюбуватися виставкою короваїв. Continue reading
Життєві дороги покликали його свого часу до Сибіру – романтика, молодечий запал зіграли тоді вирішальну роль у становленні нашого земляка, випускника Краснопільської середньої школи Анатолія Ярошенка. Коли закінчував Охтирське училище зв’язку, їх групу запросили радіофікувати і телефонізувати сільську місцевість Красноярського краю. Працював нарівні з усіма, а згодом рідні дізналися, що він уже студент сільськогосподарського інституту.
Отримавши фах інженера-механіка, залишився у Канському районі на все життя. Довірили роботу за фахом, потім керував виробничим підрозділом – до виконання службових обов’язків ставився з душею, отож молодого спеціаліста помітили, відзначили творчий підхід і вже невдовзі Анатолія Івановича призначають директором новоствореного радгоспу у с. Велика Уря. Саме на цій посаді (а директором А.Ярошенко трудився більше 20 років) зарекомендував себе сучасним керівником, умілим господарником, таким, що для нього не було перепон для вирішення тієї чи іншої проблеми.
Радгосп за короткий строк вийшов на рівень передових у Сибіру, а це завдяки тому, що рослинницька і тваринницька галузі розвивалися інтенсивними методами, велика увага приділялася створенню для робітників належних соціально-побутових умов. За роки роботи нашого земляка тут побудовано сто двоквартирних будинків, Палац культури, музична школа, дитсадок, картинна галерея, торговельний центр, майстерні та інші об’єкти. Про А.Ярошенка схвально відгукувалися місцева і центральна преса. Керівника нагородили орденами Знак Пошани, Трудового Червоного Прапора, медалями, йому пропонували нові посади, але він не полишив радгоспу. Це було його дітище, він до нього прикипів, зійшовся з сільчанами.
А ще Анатолій Іванович причарував людей своїм співом. Він майстерно виконував пісні різного плану, його голосом заслуховувалися на концертах, які відбувалися на сценах різного рівня.
Розкрилася тут і ще одна грань таланту А.Ярошенка – він у селі організував самодіяльний хор, який згодом став народним, а Анатолій солістом, першою скрипкою. Його помітили не лише у регіоні, а й у Москві, розпочали запрошувати виступати перед вишуканою аудиторією. Та хіба ж не замилуєшся, коли він виконував на високому рівні “Когда я на почте служил ямщиком”, “Вот мчится тройка почтовая” та чи не найвіртуозніше співав ті, що супроводжували його з дитинства – українські народні пісні “Дивлюсь я на небо”, “Казав мені батько”, “Їхав козак за Дунай”.
Continue reading
(закінчення, початок див. https://krasnopillia.info/2015/05/24/dolya-i-nedolya-mykoly-danka-ch-1/)
Хто ж після виходу встиг хоч проглянути книжку, швидко з’ясував, що назва “Червоне соло” – це зовсім не кон’юнктурний спів червонозоряного сурмача, а поетичний образ сходу Сонця над полем України. В пору повальної русифікації Данько засвідчив свою любов до рідного слова: “Ні, ти давня, як море і кров, наша мово, нескорене диво!..” [11, 23]. В іншому вірші поет ототожнював Україну з тополею, яку нищить імперський суховій і двоголовий орел: “Ми не дамо вершечку всохнуть, ми тіло щепимо своє… / (Тополю, синю і високу, дводзьобий птах вночі клює)” [11, 6]. Справжній гнів посилав митець на доморощених яничар, які не те що не відганяють, а навіть принаджують цього птаха: “За що люблю? За що страждаю? Я так ненавиджу гнучких, хто язика свого взуває в чужі та звичні личаки!” [11, 6]. А герой поеми “Перед боєм” Олекса Довбуш заповідає своєму синові:
Нам рабувати, синку, неподоба,
За інші скарби треба купно дбати
Та вивести з неволі Україну,
Щоб не глумились добрії сусіди… [11, 78–79] Continue reading
В читальному залі Краснопільської ЦРБ (приміщення РПК) відкрилася виставка робіт молодої майстрині Валентини Дмитрівни Іващевої, що входить до циклу постійно діючої виставки «Знайомтесь, таланти рідного краю». Експозиція виставки представлена українською вишивкою, в’язаними іграшками, ляльками-мотанками.
Відкриття виставки приурочене до Дня вишиванки – свята національної єдності, яке в цьому році відзначається 21 травня.
Перше, що звертає на себе увагу, коли знайомишся з виробами головного розділу експозиції «У вишиванках душа моя співає», – це те тепло, яким сповнені вишивки, бо все, що робиться з душею, коханням, несе в собі світло. Саме у вишиті символи ще з прадавніх часів жінки закладали усю любов та турботу про своїх близьких. На сорочках коханих чоловіків вишивали спеціальні знаки, покликані захистити у важку хвилину і, звичайно ж, вкотре «сказати» про любов та вірність дружини. А скільки любові й тепла було закладено у весільні рушники, які стали прекрасним символом вічного кохання.
Continue reading
Павло Грабовський. 1888 р.
(фото із зібрання Музею «Каторга и Ссылка» (Ленінград, 1926-1935 рр.))
Павло Грабовський
НЕВІДОМІ ТВОРЦІ
Історія кожної літератури являється покажчиком творчості виголошеної і не може бути іншої; коли ми що знаємо про словесність усну, то лиш наскільки вона стала здобутком книжним,— не більше. Отже, є твори, а переважно у нас, на Україні, ні історикам літератури, ні громаді читачів невідомі, як рівно і самі творці. З усіх верств нашої зубоженої суспільності виринають якимсь характерським побутом оті творці бідолашні, виринають часто без найменшого стороннього впливу чи приводу, спонукані єдино потребою власного одареного духа; гірка доля звичайно подибує їх в житті: вони гинуть, за небагацькими випадками, у поглинаючій прірві безвідрадних обставин, не мавши куди ткнутись, не потрапивши на щасливий шлях природного призначення. В подаваній замітці маю спогадати дещо про таких творців з власного досвіду, уривочні спогади мої викличуть, може, з боку читачів оповідання більш докладні та цікавіші.
Перший, про кого я хочу зняти мову, був селянином Охтирського повіту, Харківської губернії,— чоловік вельми химерної вдачі: до праці не дуже-то беркий, по господарству не кукібний[1], все, було, сновигає, мов який благий марівник, та про віщось думає — бог його святий знає й про що. Устряне до роботи: де б там косою до гурту гнати чи помахувать до ладу ціпком, нікого не забаряючи,— він тобі саме під гарячу руч і втне: «А тривайте, хлопці, що я згадав…» — ціп йому виприсне з рук, очі затопить куди набік і таке втне, що всі за животи хапаються,— шкода чисто. Мав жінку й дітей, а вдачі все якось не кидався. Отож його обрали громадським старостою.
Невідомо, чи добре знають-пам’ятають нешколярі й нефілологи цього видатного українського поета, мислителя, публіциста, перекладача. Але якщо будь-кому, незалежно від віку й професії, почати читати оці рядки: «Рученьки терпнуть, злипаються віченьки, Боже, чи довго тягти?..» – в людини миттєво виблискують очі, вона ствердно хитає головою й каже: так-так, ну звісно ж, це… це…
Це – Павло Арсенович Грабовський. Свого часу влучно й тонко зауважив щодо його творчості український фольклорист і літературознавець Олексій Дей: «Без особливого перебільшення можна сказати, що немає поета в українській літературі, який би на своєму творчому шляху не натрапляв на безкраї запашні луки народної творчості. Та не кожен з них ходив у ці луки за поезією. Павло Грабовський належав до плеяди тих митців, які глибоко відчули й понесли в літературу не насмикану на цих луках жменьку барвистих квіточок – художніх тропів, а внутрішній сік і аромат народної поезії, її життєвий соціальний дух» (1975 р.).
Continue reading
