Tag Archives: Харків

Професор Леонід Ушкалов: «…інколи мене називають «головним українцем Харкова»

151105_L_Ushkalov
Леонід Володимирович Ушкалов – український літературознавець і письменник. Доктор філологічних наук. Професор кафедри української літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Григорія Сковороди.

Леонід Ушкалов народився 5 листопада 1956 року в містечку Краснопілля на Сумщині. Студіював українську філологію на філологічному факультеті Харківського університету (1977 – 1982), в аспірантурі при Інституті літератури ім. Тараса Шевченка НАН України та в докторантурі при кафедрі української літератури Харківського національного педагогічного університету.
Continue reading

Професор П’ятикоп Володимир Олександрович – нейрохірург з Миропілля

ACD Systems Digital Imaging

П’ятикоп Володимир Олександрович – лікар-нейрохірург вищої кваліфікаційної категорії, доктор медичних наук, професор, завідувач кафедри нейрохірургії Харківського національного медичного університету. Основні напрямки професійної діяльності: функціональна і стереотаксична нейрохірургія, нейротравматологія, нейроонкологія. Автор понад 200 наукових праць, має 12 Патентів України на винахід.

Володимир П’ятикоп народився у с. Миропілля Сумської області в сім’ї службовців. У 1968 р. закінчив середню школу з «золотою медаллю», в цьому ж році вступив на лікувальний факультет Харківського медичного інституту, який закінчив з відзнакою у 1974 році. Після проходження інтернатури з неврології В.О. П’ятикоп працює лікарем-неврологом у Вільхуватській дільничній лікарні Нововодолазького району Харківської області.

З 1975 р. — молодший науковий співробітник Інституту проблем кріобіології і кріомедицини НАН України.

У 1988 р. захищає кандидатську дисертацію за фахом «нейрохірургія» «Ортотопічна алопластика дефектів кісток черепа та твердої мозкової оболонки кріоконсервованими тканинами плоду людини», з 1989 р. працює асистентом кафедри нейрохірургії, з 1995 р. — доцентом цієї кафедри, у 2009 р. захистив докторську дисертацію «Нейрохірургічна корекція рухових порушень при паркінсонізмі (експериментальне та клінічне дослідження)».
Continue reading

Дмитро Федорович Гончаренко – будівельник, дослідник, педагог, доктор технічних наук

150925_D_Honcharenko
Гончаренко Дмитро Федорович

Учений у галузі технології будівельного виробництва. Доктор технічних наук, професор. Проректор з науково-педагогічної роботи Харківського національного університету будівництва та архітектури. Заслужений діяч науки і техніки України (1998), лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2004). Дійсний член Академії будівництва України, керівник Харківського обласного територіального відділення Академії будівництва України.

Гончаренко Дмитро Федорович народився 7 жовтня 1947 року в с. Студенок (нині у складі с. Миропілля) Краснопільського району Сумської області. Трудову діяльність розпочав слюсарем-сантехніком БУ-507 тресту Сантехмонтаж-60 в м. Суми (1965–69). Після закінчення у 1973 році Харківського інженерно-будівельного інституту (ХІБІ) працював виконробом, начальником дільниці в будівельному управлінні БМУ «Пластмасбуд» тресту «Промбуд-2» комбінату «Харківпромбуд».
Continue reading

Руслан Головенко – поет із Запсілля

150923_R_Golovenko
Головенко Руслан Васильович (26.09.1938, с. Томичі Білогорського району Амурської обл., Росія – 25.09.1999, Харків) – поет. Кандидат сільськогосподарських наук (1979). Член Спілки письменників України (1974). Закінчив Харківський зооветеринарний інститут (1962), Вищі літературні курси при Літературному інституті імені Горького у Москві (1979). Працював зоотехніком у Дагестані, Дніпропетровській та Харківській областях. Був директором тресту радгоспів у Харкові та племзаводу «Тростянець» на Чернігівщині. Друкуватися почав у 1957 році. Писав російською мовою. Автор збірок віршів «Лицо земли» (К., 1963), «Левый берег» (Дн., 1967), «Малиновый клевер» (Х., 1972), «Лестница к солнцу» (К., 1977), «Лебеди над степью» (Х., 1979), «Миг возвращения» (Москва, 1981), «Лирический момент» (Х., 1982), «Мирополье» (К., 1986), «Стихотворения» (К., 1988).

Руслан Васильович Головенко народився у 1938 році у селі Томичі Амурської області в Росії. Дитячі і юнацькі літа  майбутнього поета минули вже в Україні — у селі Запсілля Краснопільського району Сумської області. Професійну освіту Руслан Головенко здобув у Курському сільськогосподарському технікумі та Харківському зооветеринарному інституті.

Принагідно варто зазначити, що з цим інститутом пов’язані імена багатьох талановитих українських та російських митців та майстрів слова. Харківський зооветеринарний інститут (зараз – Харківська державна зооветеринарна академія) свій родовід веде від Харківського землеробного училища, заснованого ще в середині ХІХ століття. Випадково чи ні, але саме в Харківському землеробному училищі в кінці XIX — на початку XX ст. навчалось багато у подальшому відомих письменників, поетів і драматургів, видатних вчених. Зокрема, у цьому училищі навчалися видатні українські письменники та поети, уродженці Слобожанщини Олександр Олесь (який у 1902 році закінчив також Харківський ветеринарний інститут), Олекса Слісаренко, Гнат Михайличенко (більше того, відомий український діяч і письменник Гнат Михайличенко народився в слободі Студенок, що зараз є частиною Миропілля, тобто Гнат Михайличенко з Русланом Головенком – близькі земляки). Олександр Олесь в роки свого навчання разом з майбутнім відомим російським письменником Костянтином Треньовим видавав рукописний журнал «Комета». У Харківському зоотехнікумі з 1920 до 1928 р. викладачем української мови та літератури працював відомий український письменник, актор, мистецтвознавець і режисер Гнат Хоткевич (псевдонім Гнат Галайда).
Continue reading

Федір Турченко: «Щоб досягти успіхів, треба багато працювати»

150918_F_Turchenko1
Обласна академічна газета «Запорізький університет» у лютому 2007 року писала:

Коли мова йде не просто про відомого науковця, блискучого викладача, педагога, а про особистість, котра, досконало працюючи над собою, змогла вплинути на виховання і громадянське становлення мільйонів українців, то важко підібрати слова, які б на повну силу змогли продемонструвати шану та величезну вдячність цій Людині. Людині, котра, пов’язавши своє життя з історією, сама стала її частиною. Людині, котра є взірцем толерантності у житті й категоричним борцем за свої принципи в науці. Людині, ім’я якої відоме як на Батьківщині, так і далеко за її межами. Людині, котра лише кропіткою щоденною працею досягла чималих життєвих висот.

Тож, вітаючи сьогодні з ювілеєм Федора Григоровича Турченка, хочеться підібрати лише найтепліші слова та найщиріші віншування. І, висловивши йому цього дня подяку від імені тисяч його учнів, колег, друзів, побажати творчих висот та життєвої гармонії. З Днем народження Вас, шановний Федоре Григоровичу!

Історія стала знаковою у його житті

Якщо говорити про Федора Турченка як науковця, непересічного вченого, доведеться дуже часто вживати слово “вперше”, адже більшість із його починань, втілених у життя проектів були саме першими ластівками у розвитку української історичної науки. Майже десятиліття тому подібну думку висловив на сторінках регіональної преси колега Федора Григоровича – професор, доктор філологічних наук (а тоді журналіст газети “Индустриальное Запорожье”) Віталій Шевченко, котрий ось що писав про вихід у світ серії підручників з “Історії України”: “Нарешті історично-педагогічна наука у нас в Україні сказала своє вагоме слово для учнів про події, що відбувалися з нашим народом, – говорилося у публікації “Нарешті сказано правду”. – У школярів з’явилася можливість вивчити історію без купюр та фальсифікацій. І з цими знаннями вони підуть у самостійне життя. Мені, наприклад, щоб розібратися в нашій історії, довелося витратити на це ціле життя. А їм потрібно просто уважно слухати вчителя та ретельно опрацьовувати підручник. Дуже добре, що починаємо говорити правду з дітей. Бо їм жити після нас. І чим більше вони будуть знати, тим легше їм буде в майбутньому”.
Continue reading

Віктор Михайлович Лупир – вчений-морфолог зі Славгорода

150821_V_Lupyr
Віктор Михайлович Лупир, професор, доктор медичних наук, академік Української академії національного прогресу та Міжнародної академії інтегративної антропології

В.М. Лупир народився 3 березня 1938 року в смт Славгород Краснопільського району Сумської області в сім’ї службовців. Початок його трудової діяльності був типовим для молоді післявоєнного часу – навчання в професійно-технічному училищі, робота на заводі, служба в лавах Радянської армії, участь в освоєнні цілинних та перелогових земель. І все ж таки доля не обійшла здібного й працелюбного юнака, який з дитинства мріяв отримати професію лікаря. У 1962 р. він став студентом лікувального факультету Харківського медичного інституту, в славетних стінах якого повною мірою розкривається талант майбутнього вченого-морфолога.
Continue reading

Українські боги Олімпу: кумир Шварценеггера

150818_L_Zhabotynskyi1
Важкоатлет Леонід Жаботинський п’ять років носив титул найсильнішої людини планети

На церемонії закриття Олімпіади 1964 року в Токіо прапор СРСР ніс новий олімпійський чемпіон з важкої атлетики Леонід Жаботинський. Згідно з правилами, проходячи мимо ложі імператора Японії Хірохіто, прапороносець повинен був злегка нахилити прапор на знак пошани. Але радянський богатир, який ніс важкий прапор однією витягнутою рукою, цього не зробив. Таку поведінку розцінили, як виклик, і після повернення додому Леонід не отримав ордена, яким нагородили його товаришів чемпіонів.

З легкої атлетики у важку

Леонід Іванович Жаботинський народився 28 січня 1938 року в селі Успенка Краснопільського району на Сумщині. У 1941 році сім’я Жаботинських перебралася до Харкова, де і почалася кар’єра майбутнього чемпіона.

Любов до спорту Льоні прищепив батько, котрий і сам був завзятим спортсменом-аматором. Він неодноразово говорив Леонідові: «Замість того щоб вештатися без діла та по двору бігати, займався б краще спортом, ходив би на стадіон». Льоня послухався і пішов на легку атлетику – метання диска і штовхання ядра. Після восьмого класу він почав працювати на Харківському тракторному заводі й навчатися токарній справі. Майстер, у якого вчився Жаботинський, був громадським тренером з боксу, і Льоня, не кидаючи легкої атлетики, почав займатися і боксом.
Continue reading

Микола Данько. Поетична індивідуальність першорядного значення

150522_M_Danko
Про Миколу Данька понині, а це вже кільканадцять років після його відходу в інші світи, сумські літератори відгукуються як про своє суспільне сумління у нелегкі години відлиг і заморозків, незначних послаблень і ще більших утисків слова.

Його “проробляли”, звільняли  з журналістських посад, забороняли публікувати твори, а він попри все залишався самим собою, залишався зразком для молодших, чимось світлим у їхньому житті.

У Львові Миколу Данька пам‘ятають мало, і то лише старші літератори та читачі: його вижили з міста ще півсторіччя тому

Але не забігатимемо наперед. Народився Микола Данько 24 травня 1926 року в селі Славгород Краснопільського району на Сумщині у родині коваля. Тож ще малим йому довелося пережити жахіття Голодомору. У молодості його більше тягнуло не до літературної творчості, а до техніки, тому й подався учитися до Харківської радіошколи. Далі – війна, фронт.  Брав участь у бойових діях в Угорщині, Австрії, закінчив війну 19-річним  солдатом у Чехії. Проте з військовим життям так зразу ж попрощатися не вдалося: ще п’ять років служив в авіаційних полках у Красноярську, Конотопі, на Сахаліні.
Continue reading

ВІН УСІМ ЇМ БУВ БАТЬКОМ…

150518_O_Hadiatskyi_1
Олександр Васильович постояв ще мить біля криниці і попрямував подвір’ям училища до свого будинку… Дрімає під місяцем навчальне містечко. Два п’ятиповерхових учнівських гуртожитки, двоповерховий навчальний корпус із 40 класами-кабінетами, лабораторіями, клубом, спортзалом, майстерні, гаражі, де стоїть понад сто тракторів, екскаваторів, трактородром і автодром.

Виросло профтехучилище. Вже кілька років воно діє як середнє професійно-технічне. Йому присвоєно звання «Краще профтехучилище системи Міністерства меліорації і водного господарства СРСР».

Росло училище, ріс з ним і Олександр Васильович Гадяцький, педагог, інженер-механік, меліоратор, директор Лебединського середнього меліоративного профтехучилища, Герой Соціалістичної праці. Ні, це училище для нього – не тільки навчальний заклад. Бувало, втомлений, повернеться директор чи з відрядження, чи з навчального поля, прийде ось сюди, на подвір’я профтехучилища, пройдеться поміж соснами, постоїть біля криниці, згадає своє дитинство, юність, вкотре окине оком училище, яке для нього не лише навчальний заклад. Це його життя.
Continue reading

Артилерист широкого профілю

150430_D_Hasai
Народився Дмитро Васильович Гасай 22 жовтня 1922 року в селі Мала Рибиця. Після закінчення 7 класів у місцевій школі поїхав в Донбас, навчався в гірничо-промисловому училищі, працював кріпильником, коногоном на шахті в Новій Горлівці.

На початку червня 1941 року одержав відпустку і поїхав у рідне село. Тут його й застала Велика Вітчизняна війна. У липні 1941 року Гасай був призваний до лав Червоної Армії і направлений в м. Чугуїв в полкову школу молодших командирів.

Після закінчення навчання потрапив у 108-й гвардійський стрілецький полк. Був спочатку навідником, а згодом – командиром 76-міліметрової гармати, в обслузі шестеро солдат. Гармату транспортували чотирма кіньми. Важко було їм тягати цю махину фронтовими дорогами. Тому нерідко бійці підставляли й свої плечі.

Якось під Сталінградом у грудневу заметіль з батареї передали, що десь поблизу виявлено двох німецьких солдат в розташуванні артилерійських позицій. Смеркало. Гасай узяв автомат і пішов у завірюху. Було в нього якесь передчуття того, що він може зустрітися з фріцами. «Але ж, – подумав собі, – їх двоє, а я один, і німці завжди добре озброєні»…
Continue reading