Category Archives: Леонід Ушкалов

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ЮРБА

ЮРБА

Змалечку й до сьогодні не зношу юрби. Може, це тому, що я, дякувати Богу, — сільська дитина, а значить, у моїй душі назавжди закарбувались тиша, спокій, настояний запах степу, відчуття первозданності світу й первородності самого себе. А потім, не пам’ятаю вже коли й чому, та напевно дуже рано, я зрозумів, що хочу жити за принципом «мінус А», тобто робити все не так, як усі… То вже куди пізніше я прочитав у «пророка епохи нігілізму» Еміля Мішеля Чорана: «Ніколи не погоджуйся з юрбою. Навіть тоді, коли вона має рацію». Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ВИГНАННЯ

ВИГНАННЯ

Людина — вічний вигнанець, бо вже Адам і Єва були вигнані Богом з раю. Це вигнання можна уявляти собі так, як змалечку уявляв його Шевченко вслід за слов’янською Біблією: «И изгна єго[105] Господь Бог из рая сладости ділати землю, от неяже взят бысть. И изрину Адама, и всели єго прямо рая сладости: и пристави херувіма, и пламенноє оружіє обращаємоє, хранити путь древа жизни».

Можна уявляти так, як воно подане на картинах, фресках і гравюрах знаменитих художників: Джованні ді Паоло, Беато Анжеліко, Маріотто Альбертінеллі, Єроніма Босха, Мікеланджело, Дюрера, Шарля-Жозефа Натуара, Бенджаміна Веста, Томаса Коула, Гюстава Доре… Та хто їх усіх перерахує? Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ТЮРМА

ТЮРМА

Пам’ятаєте початок повісті Панаса Мирного «Лихі люди»? Чудовий літній ранок. Сходить сонце. Прокидається земля. Встають люди. Словом, життя. І поруч із цією розкішною, напоєною свіжістю картиною вранішнього пробудження світу — темна споруда тюрми: «Одна тільки тюрма не раділа тому ранкові. Небілена з початку, почорніла від негоди, висока, у три яруси, з чорними, заплутаними в залізні штаби вікнами, обведена високою кам’яною стіною, наче мара яка, стояла вона над горою і понуро дивилася у крутий яр. Про неї байдуже, що небо було ясне, що сонце світе любо, що люди гомонять так дуже… Німа і мовчазна, від неба вона крилася чорною залізною покрівлею з червоними від іржі, мов вирвані зуби, верхами; від світу куталась у свій бурий цвіт та померки вузького двору — не видно було, щоб і сонце над нею світило; від гомону затулялася високою огорожею — товстою кам’яною стіною. Все кругом неї було тихе, мертве. Людей не видко… І справді, там не жили люди — там мучилися та скніли тисячі злодіїв, душогубів, там кам’янів, омліваючи серцем, жаль, тисячами замирали почуття, тисячі розумів німіли, мішалися… Темне, як і сама будівля, зло царювало у тій страшній схованці…». Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. КАТ

КАТ

Кат — людина, яка живе водночас у двох світах: світла й темряви, космосу й хаосу… «Свій мандат, — писав Роже Каюа, — він отримує від закону, але є його останнім служителем, тим, хто стоїть найближче до темних окраїнних місць, де діють і ховаються люди, котрих він карає. Його уявляють як такого, що раптом зринає зі світу жаху й безладу у світі порядку й закону. Можна сказати, що він перевдягається у вбрання, яким вкриває себе для священнодійства».

Оце катівське «вбрання для священнодійства» Шевченко добре собі уявляв. Принаймні один з героїв повісті «Близнята», опинившись у Татищевій фортеці на Оренбуржжі, одразу ж згадує криваві події, які відбувалися тут колись і які описав Пушкін у повісті «Капитанская дочка». «…Переді мною, — каже він, — немов живий постав грізний Пугач[282] у чорній баранячій шапці й у червоній опанчі, на білому коні. Точнісінько як наш старовинний кат». Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ЧУЖЕ

ЧУЖЕ

Що ми маємо на думці, коли кажемо «чуже»? Нерідне, належне іншому, іноземне, непритаманне, непричетне, далеке, вороже… І ще, і ще, і ще…

«Чуже» — багате за семантикою слово, та в усіх своїх значеннях воно зберігає стрижневий концепт — «інше». «Чуже» — це якась стратегія «іншування», тобто окреслення чи вже власного єства, чи власного простору шляхом прокладання невидимої межі між собою й «іншим». Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. РОСІЯ

РОСІЯ

Ніколай I – жандарм Європи. Карикатура XIX ст.

16 серпня 1862 року майбутній видатний історик та ідейний монархіст родом із Чернігівщини Дмитро Самоквасов сповіщав Михайла Максимовича про одну сенсаційну новину, яка облетіла Санкт-Петербург: «А Шевченка прибрали з пам’ятника тисячоліття Росії і на його місце поставили Миколу І».

Величний монумент «Тисячоліття Росії», що височить і сьогодні навпроти стародавнього, зведеного ще за часів Ярослава Мудрого, Софійського собору у Великому Новгороді, нагадуючи своєю формою чи то вже «шапку Мономаха», чи вічовий дзвін, буде урочисто відкрито через три тижні — 8 вересня 1862 року. На ньому є горельєф Миколи І, а горельєфа Шевченка нема… Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ІСНУВАННЯ

ІСНУВАННЯ

«Існування» — це поняття, яке споконвіку обертається в колі філософської проблематики. Згадаймо хоч би фундаментальну схоластичну опозицію «існування» та «буття» або характерний для екзистенціалізму, сказати б, тотальний антиплатонізм, що знаходить свій вияв у тезі Сартра «існування передує сутності». Але до «філософій та естетик» Шевченко ставився досить прохолодно.

Що ж тоді означає для нього слово «існування»? Перш за все, поет вживає його в найабстрактнішому значенні, розуміючи під ним просту наявність, тобто те, що в нашій мові передає найкоротше й найзагадковіше слово «є». Ось, наприклад, уривок з повісті «Варнак»: «Це був дуже усамітнений хутір, так що, здається, крім моєї лікарки та її старого чоловіка, ніхто й не підозрював про існування їхнього хутора». Але вже й на цьому семантичному щаблі «існування» годне набувати додаткових конотацій. Скажімо, воно може означати те саме «є», тільки занурене в часовий плин. І тоді «існування» постає в координатах минулого, теперішнього й майбутнього. Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. СВОБОДА

СВОБОДА

Опанас Заливаха. «Чи буде суд, чи буде кара». 1964 р.

Доля розпорядилася так, що Шевченко прийшов у цей світ кріпаком, тобто безправним рабом. Зрештою, до чого, до чого, а до рабства в Російській імперії було не звикати. Тільки в 1786 році Катерина ІІ видала указ, за яким прохачам було дозволено називати себе не «рабами», а «вірнопідданими». Із цього приводу іронічний Василь Капніст — батько Шевченкового приятеля Олексія Капніста — написав «Оду на истребление в России звания раба». А за три роки перед цим він написав і свою знамениту «Оду на рабство», відгукнувшись таким чином на указ тієї ж таки Катерини ІІ про закріпачення селян у Київському, Чернігівському та Новгород-Сіверському намісництвах. Continue reading

Леонід Ушкалов: Україна між Сходом і Заходом

До 65-річчя від дня народження професора Леоніда Ушкалова

УКРАЇНА МІЖ СХОДОМ І ЗАХОДОМ
Урок з орієнтації на місцевості

Не сумніваюсь, дорогий читачу, що вам не раз доводилось і чути, і читати фразу «Україна між Сходом і Заходом». Радіо, телебачення, інтернет, газети, журнали, книги… Про «Україну між Сходом і Заходом» говорять і письменники, і вчені, і політики. Чим відрізняються їхні міркування на цю тему? По суті, нічим. Хіба що манерою думання, бо, як казав колись неперевершений іронік Володимир Державин: митець – це людина, в якої є і фантазія, і компетентність, учений – людина, в якої є лиш компетентність, а політик – людина, в якої немає ані того, ані іншого. Ясна річ, це стосується не тільки українських письменників, учених і політиків, бо фразу «Україна між Сходом і Заходом» мені доводилось читати і по-англійському («Ukraine between East and West»), і по-німецькому («Ukraine zwischen Ost und West»), і по-польському («Ukraina między Wschodem i Zachodem»), і по-російському («Украина между Востоком и Западом»), і по-сербському («Украjина између Истока и Запада»)… Continue reading

Леонід Ушкалов. Бідність як кінічний жест: українська версія

БІДНІСТЬ ЯК КІНІЧНИЙ ЖЕСТ: УКРАЇНСЬКА ВЕРСІЯ

Не так давно мені випала нагода прочитати книгу-діалог «Unser Jahrhundert» («Наша епоха»), в якій п’ятий канцлер ФРН Гельмут Шмідт, той самий, що колись охрестив СРСР «Верхньою Вольтою з балістичними ракетами», та німецько-американський історик Фріц Штерн розмовляють про минуле століття. Загалом, політика мене мало цікавить, тож я навряд чи розгорнув би цю книгу, якби її українським перекладачем не був мій син. І маю сказати, що кілька годин, витрачених на читання книги, не стали для мене змарнованим часом, бо співрозмовники – добре освічені, щирі, небайдужі люди, за чиїми плечима велике й насичене подіями життя, яке зробило обох мудрими. У ході їхньої розмови зринає чимало цікавих питань, зокрема й ось таке: чи можна контролювати сучасний капіталізм за допомогою якихось правил, тобто шляхом регулювання? Шмідт відповідає на це ствердно, а от Штерн сумнівається, бо, на його думку, сьогоднішня нестримна гонитва людей за багатством – річ дуже тривожна й регулювання навряд чи зарадить справі, якщо не змінити людську свідомість. Continue reading