Tag Archives: книга

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ЯНГОЛ

ЯНГОЛ

Янголи в Шевченка різні. Це може бути щось благовіщенське, як, скажімо, у старовинній українській колядці «Ой видить Бог», що зринає в драмі «Назар Стодоля»: «Бачить же Бог, бачить Творець, / Що мир погибає, / Архангола Гавриїла / В Назарет посилає…», — може бути згаданий у повісті «Княгиня» «херувим Рафаеля», яким він постає на знаменитій «Сікстинській Мадонні», а може бути навіяний романтичною поезією «янгол раю», як у поемі «Тризна»: «Он снова чистый ангел рая, / И на земле он всем чужой». Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. САТАНА

САТАНА

Сатана — вічний герой нашої літератури, починаючи з найдавніших часів. Здається, перший яскравий портрет нечистої сили був змальований іще в «Києво-Печерському патерику». Ось, скажімо, Феодосій Печерський, доземно кланяючись Богові, співає вночі псалми, аж раптом не знати звідки зринає перед ним чорний пес та так пильно дивиться на святого, що той не може покласти поклон. А ось Матвій Прозорливий бачить, як на утрені ходить по церкві хтось схожий на лицаря-ляха й розкидає довкола троянди, і до кого з братії квітка пристане, той іде собі геть спати. Тим часом до святого Ісакія біс приходить в образі Христа, оточеного сонмом сонцесяйних янголів. Він просить своїх слуг заграти на сопілках, гуслях і бубнах, щоб Ісакій потанцював. І святий танцює, танцює, танцює, аж доки не падає додолу без пам’яті… Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. СМЕРТЬ

СМЕРТЬ

Тема смерті не має ні кінця ні краю. Та я скажу тут лиш про те, що всіх людей можна поділити на тих, хто часто думає про смерть, і тих, хто, як я, не любить цього робити. Це стосується й геніїв. Наприклад, Ігор Стравінський терпіти не міг цвинтарів і розмов на тему смерті. А дехто не може відвести очей від «фантастичних узорів смерті», як-от мій земляк Гнат Михайличенко, цей «божевільний автор Заповіту Смерті», який думав про смерть повсякчас. Для нього навіть барвиста розкіш осені — чистої води смерть. Пам’ятаєте «Блакитний роман»? «Осінь — то вогневий птах, що, майнувши злото-пломінним крилом, сконає, спопеліє дощенту. Шалений танок різнобарвної смерті, що ниже в бурштинове намисто гаї і садки»… Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ЮРОДИВИЙ

ЮРОДИВИЙ

Наше слово «юродивий» походить від церковнослов’янського «юрод», тобто «дурень», «безумець». У такому значенні це слово зринає і в слов’янській Біблії. Ось, наприклад, притча про десять дів з Євангелії від Матвія: «Тогда уподобися Царствіє небесноє десятим дівам, яже пріяша світилники своя и изыдоша в срітеніє жениху. Пять же бі от них мудры и пять юродивы»[1].

Але в Біблії це слово набуває ще й іншого значення — всеосяжне заперечення світу, його звичаїв і обичаїв, такий собі послідовно переведений у життя кінічний жест. І тоді «юродство» перетворюється на релігійний подвиг, на оте «безумство для цього світу», про яке йдеться в Першому посланні до коринтян апостола Павла: «Ми нерозумні Христа ради, а ви мудрі в Христі; ми слабі, ви ж міцні; ви славні, а ми безчесні. Ми до цього часу і голодуємо, і прагнемо, і нагі ми, і катовані, і тиняємось, і трудимось… ми стали, як сміття те для світу…»[2]. Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ЄРЕТИК

ЄРЕТИК

У чудесній повісті Віктора Петрова-Домонтовича «Франсуа Війон» є такий єпізод. Юний поет Війон іде вулицями Парижа. Надворі буяє весна: сонце, синява неба, зелень трави, пахощі квітучих яблунь. Аж раптом він згадує, як учора один здоровань назвав його єретиком. «Веселий місяць травень, — з гіркістю зітхнув Франсуа. — Саме час палити єретиків…»

І хто ж вони, люди, яких називають єретиками? Християнські богослови пояснюють це так. Церкву слід розуміти як спільноту тих, хто 1) визнає засади Христової віри, 2) бере участь у таїнствах і 3) підлягає владі належних старших. Тим часом той християнин, який свідомо не визнає богонатхненних догматів віри, відпадає від церковної єдності. І тоді його іменують «єретиком». Це слово стало і звичайною лайкою[1], і назвою одного з найкращих Шевченкових творів… Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. АПОСТОЛ

АПОСТОЛ

Хто такий апостол? «Благовіститель» євангельської правди, якої й досі нема на світі, — відповів би Шевченко. Поет був глибоко переконаний, що сьогодні люди так само далекі від неї, як і два тисячоліття тому. 29 червня 1857 року, на день святих першоверховних апостолів Петра й Павла, він нотує в щоденнику: «Сьогодні відзначають пам’ять двох найбільших провісників любові й миру. Великий празник у християнському світі. А в нас колосальне п’янство з приводу храмового празника. О святі, великі, верховні апостоли, якби ви знали, як ми заляпали, як знівечили проголошену вами просту, прекрасну, світлу істину! Ви пророчили лжевчителів, і ваше пророцтво збулось. В ім’я святе, ім’я ваше так звані вселенські вчителі побились, мов п’яні мужики, на Нікейському вселенському соборі[1]. В ім’я ваше римські папи крутили земною кулею, в ім’я ваше запровадили інквізицію й жахливе автодафе. У ваше ж таки ім’я ми поклоняємось потворним суздальським ідолам і правимо на вашу честь щонайпотворнішу вакханалію. Істина стара, а значить, повинна бути зрозуміла, проста, а вашій істині, що їй ви були хрещеними батьками, минає вже 1857-й годочок. Аж дивно, яким тупим є людство». Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. БІБЛІЯ

БІБЛІЯ

На початку повісті «Варнак» є такий епізод. Кріпость Соляна Защита, що за 70 кілометрів від Оренбурга. Оповідач приходить у гості до головного героя, який колись, на далекій-далекій Україні, був розбійником. Роздивляється його хату й бачить на столі велику книгу «в червоній сап’яновій оправі, із золотим, почорнілим від часу тисненням». То була Біблія — «елегантне київське видання 1743 року, з пишномовною присвятою гетьману Розумовському (видання дуже рідкісне)». Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. МИТАРСТВА

МИТАРСТВА

Християни розуміють митарства як перепони, крізь які має пройти душа на шляху до Божого престолу, тобто як випробування душі небіжчика до остаточного вирішення її долі на Страшному суді. Православні уявляють їх в образі таких собі східців, що здіймаються від землі до неба. Цими східцями двійко янголів ведуть душу, а обабіч примостились біси, які неодмінно скинуть цю душу вниз, якщо тільки її гріхи будуть важчими за добрі справи. Усього митарств двадцять: пустослів’я, брехні, осуду, обжерливості, ліні, крадіжки, сріблолюбства, здирництва, неправди, заздрощів, гордощів, гніву, злопам’ятства, вбивства, чаклунства, розпусти, перелюбу, содомського гріха, єресей, немилосердя. Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. ЩАСТЯ

ЩАСТЯ

Катерина Білокур. Щастя. 1950

Хтозна, але може бути так, що вся література, усе мистецтво — то не що інше, як мандрівка за щастям. Вальтер Беньямін стверджував, що існує два образи щастя: «образ щастя у вигляді гімну і у вигляді елегії. Перший — нечуване, ніколи не присутнє, апогей блаженства. Другий — вічне прагнення повторити, відновити початкове, перше щастя». «Щастя у вигляді гімну» важко собі уявити, бо воно, сказати б, безплотно-ефемерне. А от «щастя у вигляді елегії» — це, наприклад, Таїті. У Віктора Петрова-Домонтовича є чудесна річ під назвою «Напередодні (Гракх Бабеф)», а в ній ось така думка: «Людина щаслива тільки на Таїті!.. Дике життя, — навчав Дідро, — таке просте, а наші суспільства являють собою такі складні будови! Таїтяни живуть коло початку світа, а європейці — коло кінця його»… Continue reading

Леонід Ушкалов. Моя шевченківська енциклопедія. СЛЬОЗИ

СЛЬОЗИ

Не знаю, чи сказав би Шевченко вслід за Іваном Драчем: «І душа моя повна сліз / По самісінькі очі…», — та його поезія, поза всяким сумнівом, — тужлива. Недаром княжна Рєпніна називала поета «геніальним горювальником», Куліш — співцем «людських кривд і своїх гарячих сліз», а редактор ляйпцизького видання «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (1859) відзначав, що «вірші Шевченка — вираз спільних накипілих сліз: не він плаче за Україною — вона сама плаче його голосом». Continue reading