Category Archives: Наука

Носенко Віктор Костянтинович – доктор фізико-математичних наук, фахівець з нанотехнологій з Миропілля

Leave a reply

Носенко Віктор Костянтинович (23.09.1958, с. Миропілля Краснопільського (нині – Сумського) району Сумської обл.) – науковець, винахідник, фахівець з фізики металів. Доктор фізико-математичних наук (2006). Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки (2011). Вища освіта: фізичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г.Шевченка (1981). 1981-2022 – працює в Інституті металофізики ім. Г.В.Курдюмова Національної академії наук України (Київ): з 01.03.2011 по 31.10.2020 – завідувач Відділу кристалізації № 26, з 01.11.2020 – Провідний науковий співробітник Відділу металознавства евтектичних і швидкозагартованих сплавів №27. Член Вченої ради Інституту металофізики НАНУ. Наукові інтереси пов’язані з одержанням і вивченням взаємозв’язку між особливостями структурного стану, магнітними та механічними властивостями аморфних і нанокристалічних стопів на основі алюмінію, заліза та кобальту як наукової бази для створення нових магнітно­м’яких і високоміцних економнолегованих композицій. Continue reading →

Пулях Олександр Іванович – педагог, партійний діяч, історик з Миропілля

Leave a reply

Пулях Олександр Іванович (29.08.1911, м. Миропілля Суджанського повіту Курської губернії (зараз – Сумський район Сумської області) – 12.1974, Москва). Кандидат історичних наук, доцент. Середню спеціальну освіту отримав в Усманському педагогічному технікумі (1931), вищу – в Московському інституті філософії, літератури та історії (1937) та у ВПШ при ЦК ВКП(б) (1944). У 1931-1933 працював викладачем історії в Усманському педтехнікумі, 1937-1939 – директор педучилища, викладач історії (м. Владімір), 1939-1940 – директор, старший викладач вчительського інституту (м. Владімір). 1940-1941 – навчання у ВПШ при ЦК ВКП(б). 1941-1943 – на партійній роботі в районах Кіровської області РРФСР. 1943-1944 – продовження навчання у ВПШ при ЦК ВКП(б). 1944-1951 – секретар Кемеровського обкому ВКП(б) з пропаганди. 1951 – навчання в аспірантурі Академії суспільних наук при ЦК ВКП(б). 1951-1952 – служба в органах МГБ (1 головне управління МГБ СРСР). 1952-1954 – зовнішньополітичний рецензент видавництва Госполитиздат (Москва), 1954-1955 – старший редактор історико-партійної редакції видавництва Госполитиздат, 1955-1957 – в.о. завідувача редакції масово-політичної літератури видавництва Госполитиздат. У 1957-1962 – доцент Московського енергетичного інституту, 1962-1967 – завідувач кафедри Всесоюзного заочного енергетичного інституту (Москва), 1967-1974 – завідувач кафедри історії КПРС Московського інституту радіотехніки, електроніки і автоматики. Continue reading →

Анатолій Новиков: «…він незрідка виручав усю групу, викликаючи на себе «вогонь» і зачаровуючи викладачів своєю ерудицією»

Leave a reply

До 65-річчя від дня народження професора Леоніда Ушкалова

5 листопада Леоніду Ушкалову виповнилося б 65 років. Пропонуємо вашій увазі спогади доктора філологічних наук, професора Анатолія Новикова – однокурсника і колеги нашого незабутнього земляка. Спогади написані у листопаді 2019 року.

 

ПРО ЛЕОНІДА УШКАЛОВА І ДОБУ, В ЯКУ МИ ЖИЛИ

Звістка про раптову, неочікувану смерть Леоніда Ушкалова мене, по суті, приголомшила. Цю реальність (для мене це якийсь сюрреалізм) досить важко усвідомити навіть тепер, коли пройшло вже чимало часу – понад дев’ять місяців. Адже він був у розквіті своїх творчих сил і начебто мав для свого віку відносно непогане фізичне здоров’я. Але це, мабуть, так здавалося лише на перший погляд. Очевидно, велика перевтома (Леонід в останні роки щороку друкував по кілька книг, поєднуючи це з викладацькою діяльністю) далася взнаки. Якось Льоня мені навіть жалівся, що від перевтоми непритомнів, проте не хотів збавляти темпів. Таке враження, що він постійно перебував у творчому цейтноті, поспішаючи якомога швидше виплеснути в електронну комп’ютерну пам’ять, а потім на папір свій величезний запас знань, свої непересічні думки. Однак організм не витримав таких темпів, і, на превеликий жаль, сталося те, що сталося. Continue reading →

П’ятикоп Олександр Іванович – військовий льотчик, ветеран війни, доктор медичних наук, професор з Миропілля

Leave a reply

До 100-річчя професора П’ятикопа Олександра Івановича

П’ятикоп Олександр Іванович (1921 – 1983) – військовий льотчик, ветеран Другої світової війни, доктор медичних наук, професор, Голова Українського наукового товариства дерматовенерологів (1965 – 1980).

П’ятикоп Олександр Іванович народився 11 (за іншими даними – 15) вересня 1921 року в місті Миропілля Суджанського повіту Курської губернії (нині Сумського району Сумської області). Влітку 1940 року 18-річний Олександр був призваний до лав Червоної армії. А невдовзі почалася німецько-радянська війна… Continue reading →

Турченко Ф. Г. «ГКЧП і проголошення незалежності України: погляд із Запоріжжя» (рецензія)

Leave a reply

«Ні про яку іншу подію сучасної історії стільки не говорилося, як про події в Москві 19-21 серпня 1991 р., ні про яку іншу стільки не писалося, ніяка інша так не досліджувалася. Дія розгорталася на очах всього світу. Телебачення цілодобово вело пряму трансляцію. Сотні журналістів повідомляли про події в найдрібніших подробицях. Багато з тих, хто виступав у них на першому і другому планах, згодом робили на них посилання. Судові розслідування і свідчення очевидців намагалися пролити світло на закулісну сторону подій. Звичайно, до цих пір ще залишаються темні плями, але вони відносяться більше до деталей, ніж до суті того, що сталося», – відзначає в своїй книзі «От СССР к России» італійській історик Джузеппе Боффа [1, с. 236]. Continue reading →

“ГКЧП і проголошення незалежності України: погляд із Запоріжжя”

Leave a reply

Пропонуємо читачам “Краснопілля Інфо” дві статті-рецензії на книгу нашого земляка, відомого історика, професора Федора Григоровича Турченка “ГКЧП і проголошення незалежності України: погляд із Запоріжжя” (Запоріжжя: Просвіта, 2011. – 132 с.).

Хоча книга побачила світ 10 років тому, до 20-річчя проголошення Незалежності України, але ні сама книга, ні пропоновані спогади і рецензії не втратили актуальності і сьогодні – в часи, коли ми відзначаємо вже 30-річчя Незалежності нашої держави. Більше того – вони вже самі стали частинкою нашої новітньої історії… Continue reading →

Сергій Наумов: Пантелеймон Куліш як співтворець «українського проекту» ХІХ ст. (II)

Leave a reply

(закінчення)

Вагомою складовою «українського проекту» в варіанті П. Куліша середини ХІХ ст. була розробка відповідної версії історії України («націоналістичного історичного міфу» про Україну). Її елементи присутні в різних за змістом і характером виданнях – як уже згаданих, так і пізніших: роман «Чорна рада» (1846 р.), збірка «Записки о Южной Руси» (1856-1857 рр.), історичні публікації в «Основі» («Історія України од найдавніших часів», «Хмельнищина»). На нашу думку, Куліш свідомо творив «свою» історію, виходячи з придатності її для національної пропаганди, а не просто піддався, скажімо, власним емоціям чи романтичній традиції: це підтверджується як цілеспрямованістю, мотивацією, логікою діяльності письменника, так і популяризаторською спрямованістю згаданих творів. У будь-якому разі його праці того періоду мають очевидний тенденційний характер, відображають прагнення автора задавнити й возвеличити історію власного народу, «сповнену героїчних подвигів і захопливих пригод»[29]. Continue reading →

Сергій Наумов: Пантелеймон Куліш як співтворець «українського проекту» ХІХ ст. (I)

Leave a reply

«Національний проект» є одним із ключових концептів у сучасних теоріях і емпіричних дослідженнях націєтворення «історичного» чи «довгого» ХІХ ст. Переконливим свідченням імплементації цього концепту в суспільну й, зокрема, історичну свідомість можуть бути як частота вживання в текстах, очевидна й без проведення контент-аналізу, так і його присутність у тематиці статей і дисертаційних досліджень молодих науковців як за кордоном, так і в Україні.

З точки зору його ґенези «національний проект» трактується переважно як специфічна, одна з численних реакцій інтелектуалів на суспільні реалії (модернізацію, становище населення, політику влади тощо) під впливом націоналізму або виключно як результат засвоєння ідеології націоналізму та запозичення його схем. Змістовно він виглядає як процес створення певною соціальною групою (як правило, купкою інтелігентів – «будителів нації»), яка претендує на провідну роль, нового («національного») образу, нового уявлення суспільства про себе (як про «націю») і прищеплення його достатньо довільно визначеному людському колективу. Continue reading →

Олександр Ігнатуша. Православна церква і російська агресія в Україні (1919–1920 рр.): Ч.1. Ідейні орієнтири та характер діяльності (III)

Leave a reply

(закінчення)

***

Цю пронизаність релігійною ідеєю, релігійним духом у поєднанні з месіанською російською ідеєю Врангель зберіг до кінця свого головнокомандування на українській землі. Про це свідчить текст його наказу від 12 жовтня 1920 р., що підводив підсумок піврічній роботі уряду півдня Росії у сфері громадського управління. Серед положень, які свідчили про успіхи, Врангель називав децентралізацію управління (реформа земельного і місцевого земського самоуправління), позапартійний підхід при формуванні керівних органів, допомогу жертвам війни і біженцям, відновлення правопорядку, торгівельну політику. Continue reading →

Олександр Ігнатуша. Православна церква і російська агресія в Україні (1919–1920 рр.): Ч.1. Ідейні орієнтири та характер діяльності (II)

Leave a reply

(продовження)

***

Факт співпраці білогвардійців з православною церквою і роль церкви у планах білогвардійців показали вже перші документи генерала Денікіна. У Тимчасовому Положенні про управління територіями, зайнятими Добровольчою армією, яке було затверджене 3 вересня 1918 р., значилось, що Російська православна церква є первенствуючою в областях, які займає Добровольча армія [29, с.510]. Такий її статус поширювався на усі українські території, окуповані денікінцями. Ця ідея первенствуючого статусу РПЦ підкреслювалася у документах, які штаб верховного головнокомандуючого розсилав військовому та церковному командуванню зайнятих українських територій. Поряд із цим, звернемо увагу на два наступних пункти положення. Вони виразно підкреслюють російський національний характер режиму, що у своїй основі суперечив державницьким і національно-культурним прагненням та ідеалам українського народу. Четвертий пункт згаданого положення проголошував державний статус російської мови на окупованих територіях. У п‘ятому пункті зазначалось: “Державним прапором служить національний російський 3-х кольоровий (біло-синьо-червоний) прапор” [29, с.510]. Continue reading →