ЩИРІСТЬ
Шевченко надзвичайно цінував щирість. Недаром слово «щирий» зринає в його творах дуже часто й у найрізноманітніших контекстах. Ось, наприклад, «щира любов», про яку поет говорить уже на початку балади «Причинна»:
«О Боже мій милий!
За що ж ти караєш її, молоду?
За те, що так щиро вона полюбила
Козацькії очі?..» Continue reading
СОВІСТЬ
Совість… Це слово змалечку знайоме кожному з нас, а от що воно означа — до пуття не знає, мабуть, ніхто. Якийсь незбагненний емоційний компас, що веде твою душу вбік добра.
Опанас Сластіон. Ілюстрація до поеми «Наймичка»
Ще в середині XVII століття знаменитий київський філософ і богослов Інокентій Гізель у своєму трактаті «Мир чоловіка з Богом» писав: «Совість — це свідомість себе самого, або розмисл про себе, за допомогою якого людина вирішує, варто їй щось робити чи не варто, добром чи злом є те, що вона робить чи зробила». Якби Гізель почав пояснювати свою думку докладніше, він, як справжній схоласт, мабуть, спершу, вслід за Томою Аквінським і Жаном Жерсоном, розрізнив би совість-синдерезис та совість-консцієнцію, потім зробив би логічний аналіз цих понять… Continue reading
ДУША
Наші письменники, починаючи ще десь від знаменитої «Притчі про людську душу та тіло» Кирила Турівського, весь час міркували над загадкою людської душі. Одні, як, наприклад, Петро Могила в добре знаному Шевченком «Требнику», казали, що «розумна людська душа — це створений Богом і посланий у людське тіло безсмертний дух, який не від сімені людського народжений, не з чотирьох стихій складений і не вмирає, вийшовши з тіла».
Інші, як-от Касіян Сакович у своєму «Трактаті про душу», стверджували в дусі схоластичної філософії, що «душа — це актуальний стан органічного фізичного тіла, яке має здатність до життя». Continue reading
ПРАВДА
Певна річ, правда є наріжним каменем Шевченкового світогляду. Так само, як на персні кирило-мефодіївських братчиків був вирізьблений вірш з Євангелії від Іоана: «…і пізнаєте правду, — а правда вас вільними зробить!»[1] — Шевченко міг би взяти ці слова за епіграф до своєї поезії. Таким епіграфом могла стати й народна приказка: «Всяка річ минуща, одна невмируща — свята правда», — та сама, що її пристрасний шанувальник Шевченка Панас Мирний хотів узяти за епіграф до свого знаменитого роману «Хіба ревуть воли, як ясла повні?».
Шевченко ставить правду так високо, що ніколи в житті не сказав би чогось схожого на слова Гелена — героя драматичної поеми Лесі Українки «Кассандра»: «Тоненька смужка / брехню від правди ділить у минулім, / але в прийдешньому нема вже й смужки». А його звернені до Кассандри слова: «Ти думаєш, що правда родить мову? / Я думаю, що мова родить правду» — взагалі видалися б Шевченкові чимось несусвітенним. Continue reading
СЛОВО
Що таке слово? Мабуть, більшість людей скаже, що це наші думки й почуття, прибрані в звуки. Хоча, з другого боку, може бути й не так. Казав же колись Жозеф Фуше: «Les paroles sont faites pour cacher nos pensées»[1]. Ця фраза дуже подобалась Яновському…
У нас в Україні здавна була цікава й глибока філософія слова. Згадаймо хоч би уявлення Сковороди про «символічний світ Біблії». Для нього Біблія — не більше й не менше як сам Бог. Хіба ж ні, коли на початку Євангелії від святого Іоана сказано: «Споконвіку було Слово, а Слово у Бога було, і Бог було Слово. Усе через Нього повстало, і ніщо, що повстало, не повстало без Нього. І життя було в Нім, а життя було Світлом людей. А світло у темряві світить, і темрява не обгорнула його»? Continue reading
ВНУТРІШНЯ ЛЮДИНА
Образ «внутрішньої людини» походить із Послання святого апостола Павла до ефесян, де сказано: «Для того схиляю коліна свої перед Отцем, що від Нього має ймення кожен рід на небі й на землі, — щоб Він дав вам за багатством слави Своєї силою зміцнитися через Духа Його в чоловікові внутрішнім…»[1]. По-грецькому це звучить «eis ton eso anthropon», по-латинському — «in interiorem hominem», по-слов’янському — «во внутреннєм человіці»… Continue reading
ВІРА
Т.Шевченко. Почаївська лавра з півдня. Папір, акварель. [Почаїв]. [X 1846].
Що ми маємо на думці, коли кажемо «я вірю»? Богослов відповість, що віра — то, поруч з надією та любов’ю, одна з трьох найголовніших людських чеснот, без якої душа не може сподіватись на порятунок. «Віра, — писав, наприклад, згадуваний Шевченком Дмитро Туптало, — це те, чого твої плотські очі не бачать, ані руки твої не відчувають, та серце твоє й розум твій безсумнівно в тобі промовляють, що так воно є, а не інакше — ось віра». Ясна річ, це варіація на тему Послання святого апостола Павла до євреїв: «А віра — то підстава сподіваного, доказ небаченого»[1]. Єство віри можна спробувати окреслити й за допомогою поетичних образів, як те робив Володимир Соловйов: «Милый друг, иль ты не видишь, / Что все видимое нами — / Только отблеск, только тени / От незримого очами?»[2] А можна спробувати скористатись філософською термінологією, як у Карла Ясперса: «…Віра — це акт екзистенції, що усвідомлює трансценденцію в її дійсності». Так чи інакше, питання віри неодмінно зринає тоді, коли ти виходиш за вузькі межі буденності, коли пробуєш знайти точку опори, чи, як сказав би Сковорода, «звити на чомусь гніздо». Continue reading
Бог Творець, ескіз розпису Володимирського собору в Києві, Віктор Васнецов, 1885 – 1893
БОГ
Бога не можна знати. Можна лиш відчувати Його присутність у світі. У палкого шанувальника Шевченка Райнера Марії Рільке є поезія «Da trat ich als ein Pilger ein»[1]. І в ній він каже, що прийшов до Києва як паломник. Степ, могили, кобзарські пісні, нарешті, Київ з його Софією та лаврою — ось те, що дозволило Рільке бачити Бога на землі. «Лише в Києві, — писав колись Євген Юлій Пеленський, — могла розвинутися містична концепція Рільке про Бога-дерево, на якому люди є листками, а поодинокі галузі — це краї-народи»… Continue reading
ХРИСТОС
Навряд чи помилюся, коли скажу, що моя добра стара Україна дивилась на світ крізь призму Христа — його Різдва, життя, смерті й Воскресіння. Маю на думці не лише цілий букет христологічних мотивів у змалечку знаних Шевченком старовинних набожних піснях або у творчості тих авторів, чиї книжки він читав пізніше, наприклад у Петра Могили, Іоаникія Галятовського, Дмитра Туптала.
Ні. Справа тут куди глибша й складніша. Я б сказав, що світло Христа осявало в нашій традиції весь світ. Недаром же філософ Сковорода пробував описати поєднання «видимої» та «невидимої» природ у космосі за допомогою тих понять, що ними богослови споконвіку окреслювали незбагненне для розуму поєднання людської та Божої природ у Христі, — «нерозділимо і незмісимо». А хіба не так трактували історію України кирило-мефодіївські братчики, зокрема й Шевченко? Згадаймо 71-й параграф «Книг битія українського народу»: «І поєдналась Україна з Польщею, як сестра з сестрою, як єдиний люд славянський до другого люду славянського, нерозділимо і незмісимо, на образ іпостасі Божої нерозділимої і незмісимої, як колись поєднаються усі народи славянські поміж собою». Continue reading
Автопортрет Шевченка на момент повернення з заслання (1857)
(закінчення)
***
Творчість Гоголя могла спонукати Данилевського та Шевченка й до міркувань на тему стосунків між українською та російською традиціями. Принаймні згодом у «Росії і Європі» Данилевський зауважить: «…Без плідної взаємодії споріднених між собою, вільних від чужої влади та впливу народних одиниць, на які поділяється плем’я, розмаїття та багатство культури неможливі. Певний зразок цього запліднювального впливу ми вже бачимо в тій взаємодії, яку мали один з одним великоруський і малоруський духовні склади»[438]. Може, кажучи це, він мав на думці передовсім Гоголя. Та й для Шевченка Гоголь був «наш». На цій обставині чи не вперше енергійно наголосив Михайло Драгоманов, покликаючись на цитований лист поета до Варвари Рєпніної: «…В ІІ-ій кн[изі] «Киевской старины» 1893 р. надрукований лист Шевченка до кн[яжни] Рєпніної, в котрім Шевченко говорить про Гоголя з поводу «Мертвих душ» з великим запалом і зве Гоголя наш. Лист писаний вже з вигнання, значить, коли Шевченко вже дійшов до maximum свого українського автономізму. Добродій Вартовий[439], котрий бачить – і справедливо! – в Шевченку пророка українського, мусить признати в сьому погляді його на Гоголя ще знак недостаточності зросту українського національного почуття. Може, колись так буде думати і вся українська інтелігенція, а поки що вона тепер дивиться на Гоголя, як Шевченко: він для неї рідний і в «Тарасі Бульбі», і в «Мертвих душах», хоч в кождому творі інакше»[440]. Може, і так, але мені здається, що Шевченко вважав Гоголя «нашим» передовсім тому, що «Мертві душі» змальовують не так російську, як українську дійсність. Це добре розуміли й інші українські письменники. Наприклад, Панас Мирний у листі до Михайла Коцюбинського від 8 грудня 1902 року писав: «…Гоголь хоч мистець чужої мови, оже по духу і природі рідний нам; його навіть невмирущі типи з «Мертвих душ» – це зразки з наших панів…»[441]. А згодом Євген Маланюк прямо скаже, що в «Мертвих душах» Гоголь з «нещадною гостротою рисує галерею, власне, сучасної йому української «еліти»[442]. Continue reading
