Tag Archives: Краснопільський

Анатолій Таран «Житло Душі» (вибране) III

150611_A_Taran_soulЖитло душі – в серці і в думанні кожної людини. Але це і вся наша велика планета, яку ми зобов’язані зберегти в єдиній моральній і природній доцільності і красі для нащадків.

***

ОРЕОЛ НАРОДУ

Вогонь купалля вже давно загас,
розвіявся по кабінетах попіл,
згас щедрий вечір, маковій і спас,
і розговляються щодня по всій Європі.
Вогонь купалля? В кого запитаю,
ні, не у всіх опечалене лице.
Дикунський, може, ритуал оце?!
А ми ж цивілізовані до краю…
Весілля, певно ж, варто відмінить,
порятувать від п’янства і від бруду.
Лиш з похороном важче, певно ж, буде.
Чи й той у креманації згорить?..
Сплануєм ритуальність обласну,
на звітність наполяжем по аналах!
А що ж веснянка, що несла весну,
й щедрівка та, що рік нам починала?
Життя бюрократичний примітив –
у протокол записаний цифіром!..
Невже ми будем заздрити і звірам,
живе в яких доісторичний див?!
О диво дивне – аж до забуття –
людини, що освітлює природу!
Ясна романтика народного життя
і таємничий ореол народу!
Той ореол – на душі молоді,
отой вінок, що між зірок літає,
що по купальській проплива воді
і в нареченій на голівці сяє!
Народу таємничий ореол!..

***
Continue reading

Анатолій Таран «Житло Душі» (вибране) II

150612_A_Taran_photo

Житло душі – в серці і в думанні кожної людини. Але це і вся наша велика планета, яку ми зобов’язані зберегти в єдиній моральній і природній доцільності і красі для нащадків.

***

Ні вороття, ні каяття.
Синдроми переляку.
У кут загнати почуття,
як тигра, як собаку.
Заґратувать. Замурувать.
Від днини. Від людини.
І все чуття сконцентрувать
у крапельці сльозини…
Але ж таке в житті бува,
й ніхто не обороне:
людина в морі виплива,
а у сльозі потоне.

***

Дорогі ви мої українці,
переповнений вами світ,–
вже пісень і вже сліз по вінця,
як і вашій Вітчизні літ.
І куди я по світу поїду –
де вас тільки по світу нема!
Може, з вас починається літо?
Чи кінчається вами зима?
Хмарочоси, хатини, оселі…
Земляки ви мої, земляки…
Повсідались ви на паралелі,
як ув осінь на дріт ластівки.

***
Continue reading

Анатолій Таран «Житло Душі» (вибране) І

150611_A_Taran1
Житло душі – в серці і в думанні кожної людини. Але це і вся наша велика планета, яку ми зобов’язані зберегти в єдиній моральній і природній доцільності і красі для нащадків.

***

Якісь маленькі відзначав свята:
і снігу першого, краплин дощу і сонця
і не ходив за ними, а літав,
куди заманеться, куди тобі захочеться.
Вечірня сутінь голубих снігів,
зірок іскріння, що летять в століття,
і свято нестолочених лугів,
й таке безмежне свято верховіття…
О світла доле свят дитячих всіх,
ціна яким століття і хвилини!..
Немає в серця більш дорослих втіх –
як святкувать ясні свята дитини.

***

ВИШНЕВА БАЛАДА

Спиляли вишню ми серед зими.
І наш хлоп’як із наміром поета,
поки цурпалки напиляли ми,
собі з галузок назрізав букета.
Ми поскладали і поліна, й хмиз –
в паркій роботі мали насолоду.
А він дубці у кулаці затис
й поніс у хату, щоб поставить в воду.
Дійшла вже черга і до тих дровець –
від дров сухих займались помаленьку.
А наш рідненький хатній горобець
явив у вазі квіточку біленьку.
Старенька вишня – повний дім тепла
у грубі стала раптом золотою.
Й цвіла галузка – вишенька мала,–
старої вишні гріта теплотою.
І дивне щось в хлоп’яти на лиці:
хоч ти на нього глянь – і помолися,
мов під снігами вишні корінці
невимерлі у нім переплелися.
А де ті птахи, що співали там?
А де ті люди, що ті вишні їли?
А де вітри, що в листі шелестіли?
У золото гаряче відлетіли?
Лише хлоп’я світилося життям…

***
Continue reading

«Не всі ми бачили в житті своїх дідів…»

150611_A_Taran_photo
5 липня талановитому земляку, уродженцю Миропілля, українському поету Анатолію Васильовичу Тарану виповнилося б лише 75

 

 

Анатолій Таран

***

Не всі ми бачили в житті своїх дідів.
І не усі батьків з дитинства знають.
Вони убиті десь, не між садів…
Сади ж не вірять — все їх виглядають.
Наш рід такий: цвітіння — не вмира.
Батьки, діди. Портрети, мов ікони.
Не для Іллі святого чи Петра —
синівські для батьків у нас поклони.
Бо маємо земний — не райський сад.
Наш рід такий: у цвіт, в коріння віра.
І сад цвіте. З цвітінням нашим влад.
Мов наших душ — це спадкоємна міра.

***
Continue reading

Доля і недоля Миколи Данька (ч.2)

150522_M_Danko05
(закінчення, початок див. https://krasnopillia.info/2015/05/24/dolya-i-nedolya-mykoly-danka-ch-1/)

Хто ж після виходу встиг хоч проглянути книжку, швидко з’ясував, що назва “Червоне соло” – це зовсім не кон’юнктурний спів червонозоряного сурмача, а поетичний образ сходу Сонця над полем України. В пору повальної русифікації Данько засвідчив свою любов до рідного слова: “Ні, ти давня, як море і кров, наша мово, нескорене диво!..” [11, 23]. В іншому вірші поет ототожнював Україну з тополею, яку нищить імперський суховій і двоголовий орел: “Ми не дамо вершечку всохнуть, ми тіло щепимо своє… / (Тополю, синю і високу, дводзьобий птах вночі клює)” [11, 6]. Справжній гнів посилав митець на доморощених яничар, які не те що не відганяють, а навіть принаджують цього птаха: “За що люблю? За що страждаю? Я так ненавиджу гнучких, хто язика свого взуває в чужі та звичні личаки!” [11, 6]. А герой поеми “Перед боєм” Олекса Довбуш заповідає своєму синові:
       Нам рабувати, синку, неподоба,
       За інші скарби треба купно дбати
       Та вивести з неволі Україну,
       Щоб не глумились добрії сусіди… [11, 78–79] Continue reading

Доля і недоля Миколи Данька (ч.1)

150522_M_Danko02
Ще в 1988 р., оглядаючи поетичні добірки українських журналів, Ігор Римарук у “Літературній панорамі” писав: “Заповнюючи “білі плями” на літературній карті України, ми чомусь обмежуємося лише 20–30-ми роками. Ті ж не такі вже й далекі 60-і – чи маємо про них повне й об’єктивне уявлення? Постійно повторюємо кілька гучних імен, але так годі відтворити цілісність, безперервність творчого і психологічного процесу [31, 103–104].

Відтоді минуло майже 20 років, але чи змінилася ситуація? А якщо говорити про публіцистику, чи заповнилися “білі плями” на цій карті України? Знову ж таки повторюється кілька гучних імен, а десятки й сотні творців національної журналістики та незалежної української держави й до сьогодні лишаються непошанованими, їхні біографії не вивченими, творчість не проаналізованою. До таких належить і Микола Данько.

Саме його життя та діяльність, доля і творчий шлях, формування громадських і мистецьких поглядів простежуватиметься нижче. Загалом контекст, у якому формувалися світогляд та життєві принципи Миколи Данька, складається із широкої мозаїки мікроконтекстів, які включають як навколишнє середовище, коло спілкування, пережите в дитинстві й юності, так і національні та політичні чинники.

Народився Микола Данько 24 травня 1926 р. на Слобожанщині, у селі з символiчною назвою Славгород (нинi центр сільської ради Краснопiльського району Сумської області) в родинi спадкового коваля.
Continue reading

Микола Данько. Поетична індивідуальність першорядного значення

150522_M_Danko
Про Миколу Данька понині, а це вже кільканадцять років після його відходу в інші світи, сумські літератори відгукуються як про своє суспільне сумління у нелегкі години відлиг і заморозків, незначних послаблень і ще більших утисків слова.

Його “проробляли”, звільняли  з журналістських посад, забороняли публікувати твори, а він попри все залишався самим собою, залишався зразком для молодших, чимось світлим у їхньому житті.

У Львові Миколу Данька пам‘ятають мало, і то лише старші літератори та читачі: його вижили з міста ще півсторіччя тому

Але не забігатимемо наперед. Народився Микола Данько 24 травня 1926 року в селі Славгород Краснопільського району на Сумщині у родині коваля. Тож ще малим йому довелося пережити жахіття Голодомору. У молодості його більше тягнуло не до літературної творчості, а до техніки, тому й подався учитися до Харківської радіошколи. Далі – війна, фронт.  Брав участь у бойових діях в Угорщині, Австрії, закінчив війну 19-річним  солдатом у Чехії. Проте з військовим життям так зразу ж попрощатися не вдалося: ще п’ять років служив в авіаційних полках у Красноярську, Конотопі, на Сахаліні.
Continue reading

Творець краси

150519_2_A_Deineka_1Мне осень пасмурным крылом стучит в окно.
Всё, что тревожило в былом, разрешено.
Всему пришла своя пора и свой черед.
Уж «завтра» меньше, чем «вчера», короче год.
Короче миг, короче день, короче путь,
Лишь только удлиняет тень закатный луч.
Закономерность бытия – круговорот,
Не сожалея, не скорбя смотрю вперед.
Течет размеренно река – громада лет.
Исчезли в прошлом берега, к ним брода нет.
Не воскресить затёртых строк, не повторить.
К закату движется поток – уж так и быть.
Все то, что было решено, ушло, как дым.
А то, что будет – всё равно… решать другим.
А. Дейнека

Анатолій Іванович Дейнека – відомий в Україні містобудівник. Багато років він працював головним архітектором міста Суми, а потім і Сумської області. Але не всі знають про різноманітність таланту заслуженого архітектора України. Він – оригінальний літератор, художник, фотомайстер, гітарист, філософ.
Continue reading

Заслужений архітектор України Анатолій Дейнека

150519_A_Deineka_1
20 травня виповнюється 85 років Анатолію Івановичу Дейнеці, Заслуженому архітектору України, уродженцю села Рясного Краснопільського району

– Отож, Анатолію Івановичу, хто ж такий Дейнека?

– А Ви спочатку зазирніть до тлумачного словника української мови. Там знайдете пояснення слова «дейнека». У другій половині 17-го століття – це селянин, озброєний дрючком, довбнею, рогатиною або іншим народним знаряддям, що брав участь у повстанні на Лівобережній Україні. Тому я українець з діда-прадіда. Мої родові корені знаходяться в селі Рясному, що на Краснопільщині. Дід Назар Пантелеймонович, по лінії матері, славився, як неперевершений пічник, баба Федоска, як і більшість бабів, була хранителькою народної творчості. Батько мій вчителював у сільській школі. У 43-му він пропав безвісти на фронті.
Continue reading

ВІН УСІМ ЇМ БУВ БАТЬКОМ…

150518_O_Hadiatskyi_1
Олександр Васильович постояв ще мить біля криниці і попрямував подвір’ям училища до свого будинку… Дрімає під місяцем навчальне містечко. Два п’ятиповерхових учнівських гуртожитки, двоповерховий навчальний корпус із 40 класами-кабінетами, лабораторіями, клубом, спортзалом, майстерні, гаражі, де стоїть понад сто тракторів, екскаваторів, трактородром і автодром.

Виросло профтехучилище. Вже кілька років воно діє як середнє професійно-технічне. Йому присвоєно звання «Краще профтехучилище системи Міністерства меліорації і водного господарства СРСР».

Росло училище, ріс з ним і Олександр Васильович Гадяцький, педагог, інженер-механік, меліоратор, директор Лебединського середнього меліоративного профтехучилища, Герой Соціалістичної праці. Ні, це училище для нього – не тільки навчальний заклад. Бувало, втомлений, повернеться директор чи з відрядження, чи з навчального поля, прийде ось сюди, на подвір’я профтехучилища, пройдеться поміж соснами, постоїть біля криниці, згадає своє дитинство, юність, вкотре окине оком училище, яке для нього не лише навчальний заклад. Це його життя.
Continue reading